У зоопарку було людно та гамірно. Двійнята дуже любили зоопарк. Сергійко навіть мріяв, що в майбутньому стане лікарем, який лікує хворих звірів. Це називається – ветеринар. А Софійка не хотіла бути лікарем, ніяким, бо вона не любила ліків і дуже боялася уколів. Навіщо ж мучити інших, якщо самій це не подобається? Але потай від усіх дівчинка хотіла мати мавпочку, маленьку, смішну, точно таку, як ті, що жили в зоопарку у великій клітці.
– Ой, матусю, а коли ж будуть мавпочки? – запитала дочка неньку, коли вони переходили від однієї клітки до іншої.
– Скоро, Софійко, – усміхнулася мама, – наберися терпіння!
– Може, підемо трохи швидше, – не вгамовувалася дівчинка.
– Не поспішай, доню, ми ще встигнемо помилуватися твоїми улюбленими звірятами, – заспокоював тато.
– І справді, навіщо поспішати? Краще поглянь, який гарний смугастий тигр! Оце так паща, оце так зубки! – захоплювався Сергійко, розглядаючи хижака, що ліниво позіхав.
Софійка подивилася на тигра й теж позіхнула:
– Ой, як нудно на нього дивитися, не те що на мавпочок. Ось вони завжди веселі та спритні!
У наступній клітці розташувалося сімейство левів. Сергійко знову був у захваті, а Софійка все озиралася навкруги: ну де ж мавпочки?
Біля клітки з ведмедицею і двома ведмежатами тато, мама, Сергійко й Софійка надовго затрималися. Ведмежата були такими кумедними, що діти не могли звести з тваринок очей.
– Вони теж двійнята, як і ми із Сергійком, так, тато? – запитала Софійка.
– Звичайно, і поводяться вони зовсім як ви, – засміявся чоловік.
Діти залюбки спостерігали, як ведмежата весело грали у квача й, охопивши одне одного, стрімголов каталися по підлозі клітки.
– Дуже хороші, – усміхнулася Софійка, – та мавпочки все одно кращі.
Після кліток із величними жирафами, трохи лякливими зебрами й маленькими поні вони побачили великий мавпятник.
– Ой, як тут людно! – здивувався Сергійко, – Людей більше, ніж мавп!
– Ще б пак, адже це найцікавіші тваринки, – зробила висновок Софійка.
Мавпи, найрізноманітніші, всіх видів і порід, метушилися у величезних клітках, які своїм оформленням дуже нагадували маленькі куточки джунглів. Софійка була в захваті:
– Ой, матусю, поглянь на те малятко, що, здається, приклеїлося до неньчиного животика. Мама-мавпа стрибає по гілках, а воно навіть не ворухнеться! Як можна так міцно триматися?
Сергійкові мавпочки також сподобалися:
– Оце швидкість! Так спритно стрибати по гілках і жодного разу не промахнутися можуть лише мавпи! Ох, у мене від них уже в голові паморочиться. Софійко, поглянь он на ту смугасту мавпочку! Вона їсть банан і висить униз головою. А тримається за гілку тільки хвостом! Я не зміг би їсти догори дриґом, а може, і зміг би, треба спробувати.
Біля однієї клітки дуже голосно сміялися підлітки. Мама, тато, Сергійко й Софійка підійшли подивитися, з чого вони сміються. У клітці мешкали молоді шимпанзе. Тварини без кінця робили гримаси та дражнили відвідувачів зоопарку.
– О, відразу видно, що вони дуже розумні, – промовив один із підлітків.
– Звичайно, адже не дарма кажуть, що люди походять від мавп! – відповів інший підліток.
– Тато, що той хлопець каже? Хіба не знає, що людей створив Бог? – здивувався Сергійко, мимоволі підслухавши розмову двох незнайомих хлопців.
– Ти ж знаєш, сину, не всі люди в це вірять.
Сергійко уважніше придивився до групи підлітків. Хлопчаки занадто голосно сміялися, теж робили мавпам гримаси, лускали насіння та плювали лушпиння в різні боки, не зважаючи на інших відвідувачів.
– Мені здається, вони ще й не дуже виховані, – промовив Сергійко напівпошепки, щоб почув тільки тато.
– Ой, погляньте на того, що в лівому кутку, – сміявся один із підлітків, – він схожий на нашого Микиту. Микито, це твій пращур, точно, навіть усмішка та сама.
– Ти що, Сашко, це ж шимпанзе, люди пішли від горил! – обурився інший підліток.
– Усі люди, може, і від горил, а ти, Микито, від цього шимпанзе! – кепкував перший. – Та хто ж знає напевно, горили були нашими пращурами чи шимпанзе? Це ще ніким не доведено.
– Сашко, а ти маєш такий вигляд, як і та кривляка, що біля ґрат. Мавпочка від тебе погляд відвести не може, теж, мабуть, упізнала родича, – друзі взяли на кпини приятеля.
– Ой, точно, вона з моєї родини! Треба насінням пригостити! – сказав Сашко.
Хтось із натовпу намагався зупинити хлопців, пояснюючи, що відвідувачам не можна годувати звірів у зоопарку. Але Сашко вже перескочив через невеликий бордюр, що відділяв глядачів від кліток, і простягнув мавпі паперовий пакетик із залишками насіння.
Мавпа дуже зраділа подарунку. Вона відразу взялася до роботи. Шимпанзе акуратно висипала насіння з паперового пакету на підлогу, потім понюхала, полизала, пожувала папір і, вирішивши, що це сміття, склала його в куток клітки. Потім вона почала гризти по насінині так само, як люди, спльовуючи лушпиння неподалік. На щастя, інші мавпи були зайняті, й ніхто не заважав щасливій шимпанзе смакувати свої ласощі.
– Насіння любить, як і ти, Сашко. Усі манери твої, – не вгамовувалися підлітки.
Коли шимпанзе закінчила гризти насіння, то повернулася в куток клітки по залишений там папір. Вона ще раз його добре обнюхала і почала акуратно складати на нього лушпиння від насіння, яке щойно спльовувала.
– Оце так, ну дає! – дивувалися підлітки.
Закінчивши свою роботу, мавпа знову склала сміття в куток і почала спілкуватися з гостями.
І тут тато не витримав:
– Знаєте, хлопці, – сказав він Підліткам, – якби ця мавпа могла розуміти ваші слова, то образилася б після того, як ви записали її до своїх родичів. Погляньте, як ви заплювали все навколо лушпинням, хоча о-он, на кутку, є кошик для сміття. Так, навіть шимпанзе було б за вас соромно!
Інші відвідувачі підтримали тата, а підлітки ніяково подивилися під ноги. Навколо них усюди валялося лушпиння.
– Думаю, хлопці, не лише мавпі було б соромно за вас, але й вашим батькам. А Бог, Який створив людину, дуже засмучений вашою поведінкою. Щось про Нього знаєте?
Підлітки заперечливо похитали головами. Тато відвів їх трохи вбік і кількома словами розповів про Творця. А потім подарував їм буклет з адресою рідної церкви. Хлопці, на диво, слухали тата дуже уважно й пообіцяли неодмінно відвідати богослужіння.
Софійка була щасливою:
– Ну, що я вам говорила? Не дарма я так люблю мавп, вони найкумедніші й найрозумніші тварини. А ця ще і проповідниця, чи не так, татусю?
– Звичайно, сьогодні вона своєю поведінкою засоромила галасливих хлопчаків.
Хочете вірте, хочете ні, проте Сашко і його друг Микита справді прийшли до церкви, куди їх запросив тато Сергійка та Софійки. І прийшли не самі, а разом із батьками. Усе ще не вірите? Тоді й ви приходьте до їхньої церкви і переконайтеся на власні очі.
