Вітя Башмаков, на прізвисько Башмак, навчався з Сергійком і Софійкою в одному класі. Він сидів позаду двійнят, і це завдавало їм чимало неприємностей. Вітько завжди заподіював Сергійкові якісь капості: то кине щось за комірець, то жувальну ґумку на волосся приклеїть, то просто подує в потилицю, немов хтось увімкнув фен, то раптом надумає плюватися, як той верблюд. Сергійко не хотів скаржитися й завжди намагався пояснити Вітьку все по-доброму. Софійка теж, як могла, намагалася переконати однокласника поводитися інакше, однак Башмак був невиправним!
– Ти краще молися за мене, може, тоді й виправлюся, – глузував Вітько після чергової капості.
– Терпіти не можу цього Башмака! – якось заявив Сергійко сестричці. – Якби християнам можна було битися, я б йому так і тріснув підручником по голові!
– А в Біблії написано: «Любіть ворогів своїх», – із деяким сумом зауважила Софійка.
– Як же любити такого негідника?
– Не знаю. Я сама не можу його любити, бо в ньому ні краплини доброти немає! – погодилася дівчинка.
– Будемо за нього молитися, – запропонував Сергійко. – Пам’ятаєш, у Біблії написано, що за кривдників треба молитися.
– Угу, але за нього мені навіть і згадувати не хочеться, – зізналася Софійка.
– Та молитимемося все одно!
– Добре, може, тоді він хоч відчепиться від нас.
Узагалі-то Вітю Башмакова ніхто в класі не любив. На перервах він завжди смикав дівчат за кіски, ставив хлопчикам підніжки, а потім голосно реготав, якщо вони падали. Однак двійнята все-таки вирішили діяти відповідно до Біблії: пробачати забіяці, молитися за нього і спробувати любити, що здавалося зовсім неймовірним. Таємницю про капосного однокласника вони розповіли батькам. Ні, діти зовсім не скаржилися, просто знадобилася порада: як любити, якщо немає за що любити?
Звісно, батьки порадили дітям поговорити з Оленою Іванівною. Проте Сергійко дуже не хотів жалітися на Вітька, тому рішуче заявив, що вірить у силу молитви.
– Що ж, сину, зачекаймо й побачимо, що з цього вийде, – всміхнулася мама. – Я також вірю в силу молитви.
Минуло всього кілька днів, відколи двійнята почали щодня молитися за Вітю Башмакова, проте бешкетник ставав дедалі гіршим.
– Ох, моє терпіння ось-ось урветься, – пожалівся Сергійко сестрі на одній із перерв.
– Моє також. Якщо Вітько на цьому тижні не виправиться, то я про все розповім Олені Іванівні.
– Згоден, – зітхнув Сергійко.
Минуло два дні. Мама й тато разом чекали на дітей зі школи. Батько прийшов раніше з роботи й був радий зустріти дітей. Раптом вхідні двері різко розчинилися, і щасливі Сергійко й Софійка забігли до кімнати.
– Що трапилося? – поцікавився батько. – Ви отримали відмінні оцінки чи завчасно розпочалися канікули?
– Ні, краще! Значно краще, ніж канікули й оцінки! – весело кричали діти.
– Що ж може бути краще? – здивувалася мама.
– Башмак захворів, йому вирізали апендикс! – радісно вигукнув Сергійко й з усього розмаху кинув свій ранець на підлогу.
Потім хлопчик підскочив до Софійки, і діти, узявшись за руки, радісно закружляли кімнатою.
– Не дарма ми молилися, так йому і треба, нехай тепер похворіє! – тішилася дівчинка.
– Олена Іванівна сказала, що операція була складною, і Вітько може залишитися на другий рік. Це тому, що в нього лопнув апендикс! – усе ще кружляючи кімнатою, пояснив Сергійко. – Більше ми з ним в одному класі не вчитимемося!
Однак несподівано радісний дитячий сміх перервав серйозний голос тата:
– Бідолашний хлопчик. І ви ще називаєте себе християнами?! Щось я не пам’ятаю, щоб Ісус Христос радів із чужого горя? Він робив усе зовсім навпаки.
Від несподіванки діти аж заклякли.
– Ти що, тато, як же нам не радіти? Хіба це не відповідь на наші молитви? Ми саме вирішили чекати до кінця тижня, і якщо нічого не зміниться, про все розповісти Олені Іванівні. А тут Вітько захворів. Хіба ж це не Бог допоміг? – дивувався Сергійко.
– Я думаю, що Господь допустив це в його житті. Однак і ви повинні зрозуміти все правильно і поводитися як справжні християни, – продовжив тато. – Ймовірно, саме зараз, якщо ви приділите Віті свою увагу й турботу, він зрозуміє, що помилявся, і, можливо, навіть виправиться. А якщо хлопчика з його поведінкою переведуть до іншого класу, це навряд чи когось ощасливить. Школярі там будуть на рік молодші за нього, їм буде ще важче. Допоможіть Віті з уроками, щоб він не залишився на другий рік, адже саме так вчинив би християнин і будь-яка хороша людина. Ви добре навчаєтеся, тому запросто йому допоможете. Це моя думка, а ви вчиняйте так, як вважаєте за потрібне. Навіть можете залишити все як є. Однак, прошу, при мені не радійте з чужої біди, бо дуже соромно стає за вас, діти.
– Цілком погоджуюся з татом, Сергійко й Софійко, – додала мама. – Звісно, я вас розумію, ви стільки натерпілися від цього хлопчика, але, здається, Господь дає вам хороший шанс допомогти йому виправитися. І, звісно, не забувайте молитися. Без молитви робити добро від щирого серця дуже важко.
Сергійко й Софійка відразу принишкли. Їм самим стало ніяково від своєї поведінки. Та що вдієш? Головне, вони зрозуміли, що помилялися. А ще, як чудово, що мають таких мудрих батьків, які можуть усе так добре пояснити й дати слушну пораду.
У міській лікарні витав різкий запах ліків. Софійка міцніше взяла брата за руку. Люди в білих халатах викликали в неї відчуття поваги й водночас страху.
– Чому ти вся тремтиш? – запитав сестричку Сергійко. – Боїшся, що Вітько почне битися чи говорити нам усілякі неприємності? Не бійся, ми завжди можемо звідси піти.
– Ні, не через це, – заперечила дівчинка, – я його тільки зовсім трішечки боюся. Просто не люблю лікарні.
– Діти, ви до кого прийшли? – біля двійнят зупинилася молоденька медсестра.
– Ми Башмака шукаємо, ой, вибачте, я хотів сказати Вітю Башмакова, – сказав Сергійко.
– Ах, Вітю? Ну що ж, зараз вас до нього проведу, тільки зачекайте на мене. Я принесу вам білі халати, без них до палати заходити не можна.
– Дякую, – зраділи діти.
За кілька хвилин двійнята вже були в післяопераційній палаті, де стояли два вузенькі ліжка. На одній із них лежав молодий хлопчина з тоненькими вусиками, а на іншій – Вітя Башмаков. Хворий, побачивши перед собою двійнят, від подиву навіть рота роззявив.
– Доброго дня, Вітю, – першою схаменулася Софійка. – Ми прийшли провідати, а це тобі! Тут яблука й апельсини, мабуть, пізніше тобі можна буде їх їсти.
І Софійка поклала на Вітькову тумбочку пакунок із фруктами.
– А це цікава книжка про індійців. Вона мені дуже подобається, – сказав Сергійко й поклав книжку поряд із пакунком.
– Дякую, – ледь чутно пробурмотів Вітько.
– Тобі дуже боляче? – порушила тишу Софійка.
– Так, але скоро все минеться, – кивнув Вітько.
– Звісно, минеться, – усміхнувся Сергійко. – Не все життя воно болітиме?!
– А чому ви до мене прийшли? – не витримав Вітько.
– Просто провідати, ти наш однокласник.
– Не хвилюйся, ми тепер часто приходитимемо, щоб тобі було веселіше, – заспокоїла Софійка. – Коли я хворіла, так не хотілося залишатися самою. Повір, я знаю, наскільки це погано.
– Угу, – тільки і промовив здивований Вітько.
– І щодо школи не хвилюйся. Ми допоможемо тобі не залишитися на другий рік. Ми навіть з Оленою Іванівною домовилися. Вона уроки через нас передаватиме. А іноді й сама до тебе приходитиме. Якщо старатимешся – все вийде.
Вітько навіть почервонів від зніяковілості чи ще від чогось, але дівчинці здалося, що він ледь не заплакав.
– Дякую, друзі, я найбільше боявся, що мене другорічником прозиватимуть.
– Ми запитували медсестру, коли ти зможеш займатися, і вона сказала, за кілька днів, якщо температури не буде, – переказав Сергійко.
– Чудово, я старатимуся, – пообіцяв Вітько.
– Діти, вам час іти, – через прочинені двері палати повідомила медсестра. – Прийдете іншим разом, хворому потрібен спокій.
– До побачення, Вітю, – сказала Софійка. – Одужуй!
– Ми скоро прийдемо, – усміхнувся на прощання Сергійко.
Коли двійнята підійшли до дверей, Вітько раптом промовив до них слабким, немов чужим, голосом:
– Друзі, пробачте. Мені дуже соромно перед вами!
– Пробачаємо, – весело махнув рукою Сергійко.
– Звісно, ми вже все забули, – додала Софійка.
Вітя Башмаков довго не повертався до школи.
А коли прийшов, усіх здивував тим, що в навчанні нітрохи не відстав від однокласників, а навіть навпаки – він почав учитися набагато краще, ніж раніше. Двійнята виявилися його друзями. А ще Вітько став хорошим зразковим хлопчиком. І невдовзі всі в класі забули, що колись цього веселого, кирпатого хлопчину прозивали таким жахливим прізвиськом – Башмак.
Сергійко й Софійка запросили Вітька до своєї недільної школи, де хлопчику надзвичайно сподобалося. Там він зустрів іще багато чудових друзів.
А Сергійко й Софійка на все життя зрозуміли, наскільки важливо в житті бути схожим на Ісуса, Який навчав любити своїх ворогів, молитися за кривдників, не відповідати злом за зло, а перемагати зло добром. Коли так живеш, ворогів стає дедалі менше, а друзів значно більше. Не вірите? Спробуйте самі!
