Сергійко завжди мріяв бути дорослим. Іноді саме тому він заздрив їхньому сусідові Сашку, який одного разу подарував дітям їжачка Пусика, точніше, Пусю. Сергійко завжди трохи ображався, коли Сашко називав їх із Софійкою малятами, та глибоко в душі хлопчик мріяв, що колись виросте і також називатиме когось цим смішним словом.
І от настав довгоочікуваний час, коли Сергійко справді підріс, і став першокласником. А який солідний вигляд він мав у своєму синьому шкільному костюмі з ранцем за спиною! Хлопчик не раз милувався своїм відображенням у дзеркалі. Одного разу Софійка навіть розсміялася:
– Сергійко, чому ти так довго біля дзеркала крутишся, а ще мене з мене глузував? Виявляється, і хлопчики можуть когось уявляти, дивлячись на себе в дзеркало!
– Нікого я не уявляю! – трохи зніяковів хлопчик, але щоки все одно зашарілися. – Просто цікаво, наскільки я подорослішав у своїй шкільній формі.
– Аніскілечки ти не подорослішав, – рішуче заявила Софійка. – Яким був, таким і залишився! От коли станеш старшокласником, тоді, звісно, й подорослішаєш!
Та хлопчик анітрохи не погодився із сестричкою, хоч і не заперечував. Він пам’ятав, що тато вчив ніколи ні з ким не сперечатися.
Коли двійнята поверталися зі школи додому, то проходили через невеликий сквер, де на дитячому майданчику грали малята. Хлопчик помічав, як дітки припиняли забавку, щоб подивитися на Сергійка й Софійку. Мабуть, їм усім хотілося якнайшвидше подорослішати і також ходити до школи з ранцями та вдягатися в шкільну форму.
«Заздрять, от смішні», – думав Сергійко. Хлопчику іноді так хотілося поговорити з ними, адже саме цих діточок Сергійко міг би гордо називати малюками. Однак зробити це при сестричці він соромився: чомусь здавалося, що їй це зовсім не сподобається.
Але одного разу вийшло так, що Софійка не пішла до школи – дівчинка захворіла, тож мама вирішила залишити її вдома й полікувати. Сумно було Сергійкові в школі без сестрички, проте зараз, коли повертався додому через знайомий сквер із дитячим майданчиком, він навіть трохи зрадів, що сестрички немає поряд. Побачивши школярика, діти, як і завжди, забули про свої іграшки й почали його пильно розглядати. Сергійко неквапливо наблизився до них. Діти цього не очікували і притихли ще більше.
– Здрастуйте, – з повагою сказала йому пухкенька дівчинка з тоненькими кісками.
– Здрастуйте, – підхопили інші діти.
Сергійко для солідності спробував задерти голову трохи вище й, усміхнувшись, промовив майже як сусід Сашко:
– Привіт, малеча! Як справи? Чим займаєтеся? Усе граєте?
– Граємо, – кивнула дівчинка з кісками.
– У вашому віці тільки й робота, що грати. Розважайтеся, малята, поки є час, бо коли підете до школи, вчитимете уроки, грати буде ніколи!
Діти дуже уважно слухали Сергійкову мудрість.
– А портфель у вас важкий? – наважився запитати хлопчик у маленьких круглих окулярах.
– Дуже, – зітхнув Сергійко, знімаючи ранець і опускаючи його на лавку. – Тільки це не портфель, а ранець, зрозумів, карапузе?
Карапуз зрозумів і швидко закивав у відповідь головою.
– А я теж до школи скоро піду, наступного року! – заявила висока тоненька дівчинка з коротенькою стрижкою.
– Молодець! – похвалив Сергійко. – Тоді вже зараз потрібно вчися читати, писати, рахувати й таке інше, бо потім важко буде.
– А я вмію, – не здавалася дівчинка, – навіть таблицю множення знаю, справді-справді. От тільки до п’яти.
– А не обманюєш? – засумнівався Сергійко. – Ми на уроці математики тільки до чотирьох вивчили.
– Ти добре вчишся? – запитала дівчинка.
Вона, вочевидь, відчувала себе майже дорослою, тому і зверталася до Сергійка на ти, на відміну від інших дітей.
– Звісно, добре. Хіба цього не видно? – обурився Сергійко.
– Так? А скільки буде три помножити на п’ять?
– П’ятнадцять, звичайно! – усміхнувся Сергійко.
– А тричі вісім? – не заспокоювалася дівчинка.
– Двадцять чотири, – гордо відповів Сергійко.
– А чотири рази по сім?
– Двадцять один, – трохи подумав і відповів Сергійко.
– А ось і ні – двадцять вісім! – засміялася дівчинка.
Чомусь від цього стало смішно й іншим дітям.
– Подумаєш, збився, – почав виправдовуватися Сергійко, – з ким не буває. Ану, карапузи, припиніть сміятися!
Але дівчинка з короткою стрижкою все ніяк не вгамовувалася:
– Ну, добре, а скільки буде чотири на вісім?
– Ти чому до мене причепилася? – обурився і зашарівся Сергійко, бо зрозумів, що зовсім не пам’ятає, скільки буде чотири на вісім.
– Ага, не знаєш, не знаєш! – знову почала сміятися дівчинка з короткою стрижкою.
– Знаю, але не збираюся говорити. Ти не моя вчителька! – гарячкував Сергійко.
– Не знаєш, не знаєш! – раптом хором підхопили інші діти.
– А ще карапузами нас називав, теж мені, дорослий знайшовся! – продовжувала сміятися дівчинка.
– Сам карапуз! – кричали її друзі. – Двієчник, двієчник!
Сергійко швидко схопив свій ранець і чимдуж поспішив додому. Йому було страшенно соромно, мабуть, тому його щоки палали, немов за високої температури.
– От карапузи, от причепилися! – говорив він сам собі.
Мама відчинила йому двері й відразу сплеснула руками:
– Сергійко, що трапилося? Мабуть, і ти захворів, заразився від Софійки!
– Ні, мамо, зі мною все гаразд. Просто в школі перевтомився.
Увесь вечір хлопчик старанно вчив таблицю множення. Він зрозумів, що стати дорослим – це значить не змінити костюма, а навчитися бути серйозним і старанним.
Наступного дня Софійка знову не пішла до школи, тому Сергійко вирішив повернутися додому зовсім іншим шляхом. Іти через сквер йому геть не хотілося, було дуже соромно зустрічатися з дітьми на майданчику.
Але коли Софійка видужала, брат не зміг переконати її йти додому іншою дорогою.
– Я не хочу проходити через сквер, ця дорога мені набридла, – пояснював він сестричці.
– Але це найкоротший шлях. Сергійко, я після хвороби почуваюся втомленою, мені ще важко багато ходити, – переконувала Софійка.
– Ну, добре, тільки тоді підемо швиденько, – погодився хлопчик.
– Чому? Думала, ми посидимо в сквері. Сергійко, коли я хворіла, так хотілося на вулиці погуляти, – просила сестричка.
– Я не можу сьогодні гуляти, маю повно справ удома, а саму тебе не залишу, – опирався хлопчик.
– Тоді навіщо ти хотів іншою дорогою додому йти, якщо так поспішаєш? Витратили б набагато більше часу, – дивувалася Софійка.
– Ох, які ви, дівчата, допитливі! Просто так треба, й усе!
– Добре, ходімо швидше й ніде не будемо затримуватися, – погодилася дівчинка.
Діти знову грали в сквері. Сергійко намагався вдати, ніби їх не помічає і до того ж дуже поспішає. Але діти немов тільки й чекали на його появу.
– Привіт, двієчнику! Скільки буде два на два? – кричав якийсь рудоволосий хлопчина.
– А твій ранець від двійок важкий? – кепкував інший.
– Це вони що, тобі кричать, Сергійко? – здивувалася Софійка.
– Не знаю, не озирайся, нам ніколи, – червоніючи, підганяв хлопчик.
– Карапуз, карапуз! – знову кричали діти, вказуючи пальцями на Сергійка.
– Ой, чого це вони? – допитувалася Софійка. – То через них ти не хотів іти цією дорогою?
– Ходімо швидше, потім тобі все розповім.
Коли двійнята пройшли сквер, Сергійко, знову червоніючи, розповів сестричці про свою пригоду. Вислухавши брата, дівчинка сказала:
– А пам’ятаєш, учорашній уривок із Біблії? Тато саме читав нам про гордість, що інших треба вважати вищими за себе й не думати про себе забагато. Це дуже важливо знати. У Біблії написано, що гордим Бог противиться. Це означає, що бути гордим – гріх, Богу це не подобається.
– Ой, Софійко, мені самому це тепер не подобається. Я вже попросив у Господа пробачення, а таблицю множення вивчив напам’ять навіть до восьми.
– Отак, молодець! – похвалила Софійка.
– Тільки тепер не знаю, як із дітлахами бути. Адже мені соромно повз них ходити, і вони, чула, як глузують із мене?
– Угу, а коли підростуть, то всі вони прийдуть до нашої школи, – зітхнула Софійка. – Тоді тобі ще гірше буде.
– Так, треба щось вигадати.
І Сергійко придумав. Наступного дня двійнята поверталися зі школи знову звичною короткою дорогою через сквер. Щойно діти побачили Сергійка, відразу почали глузувати. Тоді хлопчик попросив сестру зачекати на нього осторонь і підійшов прямісінько до них. Деякі малюки трохи відбігли, боячись, що Сергійко почне битися. Та коли почули спокійний голос школяра, підійшли ближче. І Сергійко звернувся до дітей:
– Добрий день, друзі! Пробачте, що називав вас карапузами. Ніякі ви не карапузи. А ще хочу сказати, що я, і справді, тоді не дуже добре знав таблицю множення. Зате зараз я її вивчив на відмінно. Хочете розповім?
– Не треба, ми віримо, – усміхнулася тоненька дівчинка з короткою стрижкою. – І нам пробач, що тебе дражнили. Таблиця множення важка, її будь-хто може забути.
Діти ще довго розмовляли із Сергійком. Софійка теж підійшла до них ближче й з усіма познайомилася. Вони навіть разом пограли, щоправда, зовсім трохи. Сергійко з хлопчиками грав машинками, а Софійка з дівчатами – фантиками. Шкода було прощатися, але Сергійко рішуче промовив:
– Нам уже час, мама хвилюватиметься, та й уроки треба вчити.
– А ви з нами завтра пограєте? – запитала пухкенька дівчинка з кісками.
– Може, і пограємо, – пообіцяла Софійка.
– Як усе чудово вийшло! – радів Сергійко, коли вони із сестрою залишилися удвох.
– Мені також усі сподобалися! Коли ці діти прийдуть до нашої школи, ми матимемо стільки гарних друзів!
– Ага! І нічого, що вони трохи молодші, зате які всі чудові. От тобі й карапузи!
