Напередодні першого вересня всю ніч діти не могли заснути, бо страшенно хвилювалися.
– Софійко, чи не пам’ятаєш, я олівці в ранець поклав? – у темряві раптом прошепотів Сергійко.
– Поклав, я сама бачила, – відповіла Софійка. – А ти, Сергійко, не пам’ятаєш, чи приготувала я щоденник?
– Звичайно, ще на минулому тижні.
– А лічильні палички?
– І палички. Ти ще вчора тренувалася, як ними рахувати.
– О так! Ой, щось мені трохи страшно, Сергійко!
– І мені…
Так діти ще довго між собою перемовлялися. А коли вранці задзвенів будильник, вони насилу підвелися зі своїх ліжок.
– Ну що, школярі, чого носи під ковдрою заховали, ну ж бо, ходімо! – скомандував тато.
Чоловік відпросився на роботі й вирішив разом із дружиною провести дітей до школи.
Софійка й Сергійко відразу зіскочили з ліжок і почали вдягатися.
– А ми не запізнюємося? – хвилювалася дівчинка, коли мама заплітала їй кіски.
– А ви сьогодні цілий день із нами в школі будете? – запитав хлопчик у батька.
Нарешті всі зібралися. Діти мали дуже ошатний вигляд у святковій шкільній формі, з новенькими ранцями й великими букетами квітів. Дорога до школи була зовсім короткою, тому Сергійко й Софійка й не помітили, як опинилися біля великої цегляної будівлі. Подвір’я школи нагадувало величезну різнобарвну клумбу через неймовірну кількість квітів, які учні принесли своїм учителям. І людей було так багато, що двійнята ще більше захвилювалися та ближче пригорнулися до батьків.
– Не хвилюйтеся, діти, ви швидко звикнете. У школі вам неодмінно сподобається, – заспокоювала мама.
– А як же ми знайдемо нашу вчительку? – запитувала Софійка.
– І це не проблема, я вже зустрічалася з нею на батьківських зборах для майбутніх першокласників. Вона пояснила, де має збиратися клас. Не хвилюйтеся, ми неодмінно знайдемо вашу вчительку! – запевнила мама.
Сергійко із сумнівами подивився в різні боки:
– Хіба тут можна когось знайти, он скільки народу!
Але мама вже помітила вчительку, і за кілька хвилин двійнята вже стояли біля невисокої стрункої жінки з пишною зачіскою та окулярами у важкій коричневій оправі.
– Ось іще два моїх учні! – зраділа жінка. – Доброго дня, Сергійко й Софійко, мене звати Олена Іванівна, я буду вашою вчителькою.
– Добридень, – ледь чутно пробурмотіла дівчинка, простягнувши Олені Іванівні букет квітів.
– Здрастуйте, – трохи впевненіше промовив хлопчик і теж віддав вчительці квіти.
Очі Олени Іванівни були дуже добрими, усміхненими. Діти відразу відчули, як страх відступає.
Учителька попросила школяриків стати поряд з іншими дітьми.
– Це ваші однокласники, – сказала вона. – Можете поки знайомитися, а мені треба зустріти інших дітей. А потім буде урочиста лінійка. А вже після неї підемо до нашого класу.
Сергійко й Софійка міцно взялися за руки. Батьки стояли осторонь і щиро всміхалися дітям. А ті щосили намагалися не розплакатися, адже вони вже стали школярами – майже дорослими людьми, тому плакати було соромно.
Після урочистої лінійки діти вирушили до класу. Олена Іванівна дозволила брату й сестрі сидіти за однією партою.
– Як чудово, що ми разом! – шепотів Софійці Сергійко. – Мені без тебе було б геть страшно.
– А мені – без тебе, – зізналася сестра. – Як добре, що ми – двійнята, правда ж?!
– Угу. Я завжди це стверджував.
Олена Іванівна провела три коротеньких уроки – читання, математика й українська мова, задала домашнє завдання і відпустила дітей додому. Адже перший день у школі запам’ятовується найбільше зі шкільного життя.
Удома Сергійко й Софійка наперебій розповідали батькам про свої шкільні враження. Так розпочалася нова сторінка їхнього життя, повна радості і тривог, кумедних пригод і турбот. Відтепер молитви наших двійнят стали довшими й серйознішими, адже вони подорослішали, та як інакше?
