Якось у середині літа мама прийшла з магазину додому з величезним пакунком у руках. Сергійко й Софійка ще ніколи не бачили свою неньку такою радісною та водночас схвильованою.
– Що трапилося, матусю? – запитав Сергійко.
– Що ти ховаєш у пакеті? Це щось цікаве?
– Так, думаю, вам обом це зовсім скоро знадобиться. Ну ж бо, зручніше вмощуйтеся на дивані. Ми з татом вирішили вам дещо подарувати.
Сергійко й Софійка швиденько стрибнули на диван і нетерпляче стали очікувати, коли ж мама розв’яже величезний пластиковий пакет.
– Та цей мішок цілком як у казкового Діда Мороза, – засміявся Сергійко.
– Але ж зараз не Новий рік, – ледве стримуючи цікавість, додала Софійка.
Нарешті мама розв’язала пакет і дістала звідти два чудових ранці. Вони були абсолютно однаковими, з багатьма кишеньками і замочками, тільки різного кольору. Один був зелений, мов ялинка, а інший – яскраво-оранжевий, немов апельсин.
– Ну ось, мої дорогі першокласники, це для вас! Першого вересня ви вирушите до школи зі своїми сумками.
Сергійко відразу схопив зелений ранець і почав його роздивлятися.
– О, тут є кишенька для ручок, а сюди я складатиму свої іграшки, а тут – підручники, – показував хлопчик неньці.
Мама у відповідь весело сміялася:
– Боюся, синку, що, поки будеш у школі, іграшки чекатимуть на тебе в дитячій.
– А мій оранжевий ранець гарніший! – захоплено заявила Софійка. – Із ним мені буде легше навчатися, буду отримувати лише відмінні оцінки, правда ж, матусю?
– Яка ти смішна, Софійко! Невже вважаєш, що твій ранець замість тебе вчитиме уроки?! Хороші оцінки залежать не від сумки, а від тебе! – кепкував із сестрички Сергійко.
– А от і не тільки від мене, – не погоджувалася Софійка. – Коли ранець гарний, то не хочеться туди класти щоденника з поганими оцінками, зрозуміло?
Аж раптом дівчинка стривожилася:
– А як же щоденник, матусю, точніше, щоденники. Адже нам із Сергійком ще щоденники купити треба!
– І зошити, і олівці, – додав Сергійко.
– І ще багато чого іншого, – засміялася ненька. – Не хвилюйтеся, мої любі, у суботу всією родиною вирушимо робити покупки, готуватимемо вас до школи. Тож ранці – це лише початок.
Мама, залишивши дітей розглядати подарунки, пішла займатися своїми справами, адже справ у дорослих завжди багато! А брат із сестрою почали мріяти про школу.
– Я буду відмінницею, як усі хороші дівчата, – гордо вирішила сестра, пригортаючи до себе яскраво-оранжевий ранець.
– Не зазнайся, Софійко, – обурився хлопчик, – я теж збираюся бути відмінником. Тато каже, якщо старатимуся, то в мене все вийде. І взагалі, я маю кращу пам’ять, аніж ти. Ти ж знаєш, як легко я запам’ятовую вірші, та й у недільній школі краще за тебе вчуся.
– Ой, ти занадто високої думки про себе! Я он які довгі пісеньки знаю та співаю правильно, а ти завжди збиваєшся! – обурилася Софійка.
– Пісеньки?! Ти що, у школі збираєшся співати? Там математика потрібна, абетка, а ти – пісеньки!
– Так, і абетка! Але ж я швидше за тебе читати навчилася. Хто нещодавно просив мене нову книжку почитати, хто?
– Ну, припустімо, я, але це не тому, що не вмію. Просто мені хотілося і з конструктором пограти, і книжку почитати, а дві справи відразу робити не вмію.
– Неправда, Сергійко, ти коли читаєш, деякі букви забуваєш, а ще говориш, що пам’ять хороша.
– Нічого, ось піду до школи, і тоді краще за тебе читати навчуся. Ще допомоги проситимеш, а я тобі нізащо не допомагатиму!
– Це я тобі не допомагатиму! Я з тобою навіть за одною партою тепер не сидітиму, якщо такий! – майже прокричала Софійка й ображено надула пухленькі губки.
Хлопчик на мить замислився.
– А з ким же тоді сидітимеш, Софійко? Що як тебе з якимось забіякою посадять чи мене з кимсь задерикуватим змусять сидіти за однією партою? Мені без тебе це, ну, знаєш, трошки страшно буде. Можливо, краще разом, за однією партою сидітимемо, ми ж завжди так хотіли.
Софійка теж трошки подумала і раптом запитала:
– А чому ми посварилися, з чого все почалося?
– Не пам’ятаю, – почесав потилицю хлопчик. – Здається, ти хотіла бути відмінницею.
– І ти. Це ж добре, ми разом будемо відмінниками, згоден? – простягнула Софійка Сергійкові руку на знак примирення.
– Звичайно! – погодився брат. – І допомагатимемо одне одному, тоді в школі буде веселіше.
– Молодці, правильно вирішили! – сказала усміхнена мама, ввійшовши до дитячої кімнати.
Двійнята так голосно сварилися, що вона все чула. Ненька дуже раділа, що Сергійко із Софійкою помирилися.
– Добре, діти, що ви вирішили й у школі бути дружніми й неодмінно допомагати одне одному. Запам’ятайте, ви стаєте вже дорослими, тепер часу для ігор і розваг матимете зовсім трохи. Ви зустрічатимете багато людей, поганих і добрих. Найголовніше – навчитися відрізняти добро від зла й завжди вчиняти по-доброму, як вчимо вас ми з татом, учителі в недільній школі та як написано в Біблії. Не забувайте, що ви – християни, а значить, повинні поводитися зразково. Обіцяєте?
– Обіцяємо, – зраділа дівчинка.
А Сергійко, трохи подумавши, додав:
– Це буде нелегко.
– Звісно, але що треба робити, якщо на шляху трапляються перешкоди й не знаєш, як учинити? – з усмішкою запитала мама.
– Треба просто помолитися, – впевнено відповів Сергійко.
– Помолімося і зараз, діти, – запропонувала ненька.
Відтоді Сергійко й Софійка завжди молилися за школу, щоб Бог допоміг їм бути старанними учнями, слухняними й чуйними, ну, загалом, справжніми християнами. А ви, друзі, молитеся за вчителів своєї школи, за своїх однокласників, за те, щоб щодня бути зразковими в усьому? Так? Чудово, тоді все у вас буде гаразд, я в цьому нітрохи не сумніваюся.
