На уроках у недільній школі вчителі часто читали дітям захопливі історії з життя місіонерів. Тому й не дивно, що двійнята вирішили, що, коли виростуть, обов’язково стануть місіонерами.
– Я поїду до Індії, – вголос перед сном мріяла Софійка, – там гарно!
– А я в джунглі до індіанців вирушу, – оголосив свою мрію Сергійко.
– Ні, поїдьмо краще зі мною до Індії, бо індіанці тебе вб’ють. А якщо це будуть дикуни, вони тебе навіть з’їсти можуть.
– Ні, не з’їдять. Я візьму із собою багато печива, цукерок, усього смачного, навіщо їм тоді мене їсти? Поїдьмо краще зі мною, Софійко. Ти будеш лікарем, а я – проповідником. Отак і впораємося. Побудуємо в джунглях простору церкву, навіть недільну школу організуємо.
– Ну, гаразд, я подумаю, – не надто впевнено погодилася сестра.
Діти так захопилися своєю мрією, що відтоді щодня грали в місіонерів. З подушок вони спорудили собі човни, під столом розбили намет, Софійчиних ляльок лікували та проповідували їм про Божу любов. За рахунок нових іграшок церква юних місіонерів постійно зростала. Вечорами до них у гості на служіння приходили тато й мама. Молитися в іграшкових джунглях було саме задоволення, особливо після палких проповідей Сергійка. Удень хлопчик ретельно готувався до таких богослужінь, разом із мамою вчив напам’ять «золоті вірші» з Євангелія, а потім проповідував.
Одного разу після такого служіння батько серйозно запитав:
– Діти, ви справді збираєтеся бути місіонерами?
Двійнята від несподіванки здивовано перезирнулися.
– Звісно, тато, звісно! – наполягали вони, перебиваючи одне одного.
– Ну що ж, думаю, ви готові потренуватися в бабусі в селі. Багато її стареньких сусідів досі не вірять у Євангеліє. А їхнє земне життя будь-якої миті може обірватися. Не хочете спробувати розповісти їм про Бога? Я впевнений, Сергійко зможе проповідувати, а ти, Софійко, чудово заспіваєш пісеньку або розповіси віршик про Божу любов. Та головне, діти, не забувайте молитися за тих, кому свідчитимете про Бога. І завжди намагайтеся допомогти всім, чим можете.
– От Сергійко, наприклад, добре миє посуд, – підхопила мама, – а Софійка може полити квіти, підмести і протерти підлогу.
Ідея про посуд хлопчику не дуже сподобалася, та на що тільки не погодишся заради спасіння грішників? Тому Сергійко кивнув:
– Добре, я митиму посуд, якщо треба. А коли ми поїдемо, тато?
– Завтра ввечері виїжджаємо. Ми всією сім’єю поїдемо в село на цілий тиждень. Мені треба полагодити дах у бабусиному будинку, а ще на городі допомогти.
– Ура! Як чудово! – раділи діти.
Наступний вечір малюки зустрічали вже в старенькому бабусиному будинку. За великим дерев’яним столом розмістилася вся родина. Бабуся щиро частувала дорогих гостей духмяним чаєм із пузатого мідного самовара та смачними пиріжками з домашнім яблучним повидлом.
– Їжте, мої дорогі, їжте! – примовляла вона, розливаючи чай у гарні, з яскравими квітами й золотими облямівочками чашки.
– Бабусю, як у тебе добре і як усе смачно! – вихваляв Сергійко. – Коли виросту, то назавжди переїду до тебе жити.
– І я також, – додала Софійка.
– Діти, ви щось наплутали, – засміявся батько. – А як же джунглі, як індіанці?
– Ну, ми приїжджатимемо до бабусі на свої місіонерські канікули, – трохи поміркувавши, пояснив Сергійко.
– Так, лише на канікули, – кивнула Софійка, наминаючи черговий пиріжок.
– А взагалі, бабусю, ми до тебе в село цього разу приїхали не відпочивати, а з дуже важливою справою, – повідомив Сергійко, сьорбаючи чай із блюдця.
– Із важливою справою? – здивувалася бабуся.
– Саме так. Ми приїхали на репетицію. Тренуватимемося бути справжніми місіонерами, – пояснила Софійка. – У тебе ж є сусіди, що не вірять у Бога? Я їм пісеньки співатиму й вірші читатиму, а Сергійко проповідуватиме. Він, знаєш, як удома гарно проповідує!
– Якщо треба, ми допомагатимемо стареньким. В їхніх будинках можемо прибирати, – додав хлопчик.
– Ну що ж, я згодна, справа серйозна, – усміхнулася бабуся. – Бачу, ви зовсім уже дорослими стали, мої дорогі внучата. Але тренуватися будете завтра. Зараз допивайте чай і вирушайте спати. Ранок мудріший від вечора.
Уранці після сніданку Сергійко й Софійка разом із бабусею вирушили на місіонерський труд. Першою вони відвідали маленьку худеньку бабцю Степанівну, яка жила неподалік від бабусі. Степанівна неймовірно зраділа гостям. Вона вже сама потроху молилася, адже бабуся частенько навідувалася до неї, але й тут Сергійко розповів напам’ять декілька «золотих» віршів із Біблії та майже цілу проповідь виголосив, а Софійка виразно прочитала віршик. Ані брудного посуду, нічого такого в будинку Степанівни не виявилося, тому діти пішли далі.
– Бабусю, ти нас до справжніх грішників веди, а не до своїх друзів, – попросив Сергійко, – бо так жодної репетиції не вийде.
– Гаразд, гаразд, мої милі. Ходімо до бабці Григорівни. Їй, звісно, я безліч разів про Бога говорила, але вона в нас жіночка з характером, особливо слухати не любить, а іноді й нагрубити може. Друзів не має, ніхто не любить ходити до неї в гості.
– Ой, бабусю, ми колись знали хлопчика Вітю, який також через погану вдачу зовсім не мав друзів. Ми навіть його трішечки боялися, – пожвавилася Софійка.
– Еге ж, і він також не вірив у Бога. А потім навіть у нашу церкву почав із мамою і татом приїжджати, до недільної школи ходить. Зараз він наш друг, – пояснив Сергійко. – Головне, не відповідати злом за зло, молитися й любити, тоді людина змінюється.
– Які ж ви в мене дорослі! – сплеснула руками бабуся. – Ну, ось ми і прийшли.
Діти з цікавістю дивилися на маленький, із похилим дерев’яним дахом брусований будиночок. Вікна його були низько, майже біля самої землі.
– Ой, який старий будинок! – зауважила Софійка.
– Такий, як і господиня. Ну, гаразд, постукайте у двері, та голосніше, щоб нас почули, – промовила бабуся.
Сергійко якомога гучніше постукав у важкі вхідні двері. Гості затамували подих, чи то від хвилювання, чи щоб краще чути, що відбувається за дверима. Нарешті почулося човгання. За якусь мить двері відчинилися, і діти побачили господиню будинку. Перед ними стояла суха, маленька, з колючими неприємними очима стара жінка. Побачивши її, Софійка відразу згадала казку про Бабу-Ягу, і їй дуже захотілося додому, до мами з татом. Сергійко теж став якийсь притихлий, навіть ближче притиснувся до своєї бабусі.
– Здоровенька була, Григорівно, – лагідно почала розмову бабуся, – ось прийшли тебе відвідати. Це мої внучата з міста.
– Заходьте, якщо вже прийшли, – незадоволено пробурмотіла Григорівна беззубим ротом.
У кімнаті було похмуро, всюди безлад, на розібраному ліжку лежав величезний рудий кіт.
– Ох ти, бешкетнику, знову на койку заліз. Геть на вулицю! – скомандувала господиня дому й запустила в кота якоюсь ганчіркою, яку підняла з підлоги.
Кіт відразу ж зістрибнув із ліжка та стрімголов помчав у відчинені двері.
– Ти що, Григорівно, захворіла? – запитала бабуся. – Бачу, і в кімнаті не прибрано, і ти невесела.
– Хворію. А ти що, знову з проповідями прийшла? То я їх слухати не збираюся. Можеш забиратися з ними геть! І внуків своїх забирай! У мене від дитячого галасу голова болить.
– Ти не хвилюйся, заспокойся. Шуміти й проповідувати ніхто не буде. Ми з онуками в тебе трішки погосподарюємо, будинок приберемо, посуд помиємо, їсти наваримо та й підемо додому.
Григорівна трохи побурчала для годиться та сіла на дерев’яну лавку біля вікна.
– А-а-а, робіть що хочете! Крім вас до мене все одно ніхто не прийде.
Сергійко, озираючись навкруги, подумав, що роботи тут вистачить на цілий тиждень, однак уголос нічого не промовив. А бабуся, весело засукавши рукава, запропонувала:
– Ну ж бо, внучата, помолімося спочатку, а тоді вже до роботи.
Після молитви на серці стало веселіше.
Бабуся замінила постіль на ліжку й уклала Григорівну відпочивати.
– Ти лежи поки, відпочивай. Якщо ми щось не так робитимемо, то кажи, – наставляла вона стареньку.
Господиня у відповідь лише махнула кістлявою рукою.
– Софійко, а ти чому мовчиш? Ану, заспівай нам свої нові пісеньки. Співай, нам веселіше працюватиметься.
Дівчинка насторожено поглянула на стару Григорівну й несміливо, тоненьким голосочком завела:
– Ісуса любов чудова є…
Сергійко чомусь вирішив допомогти сестричці й також почав підспівувати. І справді, стало якось веселіше. Трохи згодом бабуся зібрала зі столу брудний посуд і попросила хлопчика помити його в мисці з гарячою водою. Потім діти витрусили брудні килимки, підмели й помили підлогу. Усі речі були розставлені на місцях. Діти тільки дивувалися, як затишно та гарно зробилося в старенькому будиночку. Невдовзі в печі весело палав вогонь і варився грибний суп. Тепер і Софійка співала веселіше.
Обідали всі разом. Помивши і прибравши посуд, гості почали збиратися додому. Наставав вечір.
– Бабусю, завтра ми сюди прийдемо? – запитав Сергійко.
– Звичайно, треба зайнятися пранням, купити продукти в магазині та й узагалі хвору провідати.
Григорівна спочатку сердито насупила брови, потім раптом усміхнулася і промовила:
– Приходьте, приходьте, я буду рада. Тільки про свого Бога мені не говоріть. Я нічому й нікому не вірю.
– Гаразд, гаразд, не хвилюйся, – усміхнулася бабуся.
Увесь вечір у сім’ї Сергійка та Софійки тільки й говорили про Григорівну, молилися, щоб Господь дарував їй здоров’я та врятував її безсмертну душу.
– Бабусю, а чому вона не хоче слухати про Бога? – якось запитав Сергійко.
– Від горя її серце зробилося жорстоким. Син іще в дитинстві в річці потонув, дочка поїхала в місто й зовсім забула про матір, навіть листи не пише. Іноді вишле трохи грошей на свята, та й по всьому. Чоловік від важкої хвороби помер, вона довгі роки за ним доглядала. Тепер ось у всіх своїх бідах Бога звинувачує. А хіба вона зверталася до Нього по допомогу? Бог для неї чужий. У чому ж Його звинувачувати? Але люди цього не розуміють. Та якби Григорівна не захворіла, сьогодні б нас до себе нізащо не пустила, це я достеменно знаю.
– Але як же їй про Бога говорити, бабусю, як проповідувати, якщо вона й чути нічого не бажає? – непокоївся Сергійко.
– А ми Христа їй у нашій турботі покажемо, а ще пісеньки співайте, адже вони теж Божу любов сповіщають, – наставляла бабуся.
Цілий тиждень, день у день, діти ходили до старої Григорівни. Вони допомагали бабусі прати і прасувати, готували страви та прибирали в будинку. А ще діти влаштовували для старої Григорівни цілі богослужіння, разом співали, читали вірші. Сергійко навіть проповідувати почав, ну, зовсім як у дитячій кімнаті в себе вдома. Дивно, що стара Григорівна слухала й не перебивала. І діти помітили, що навіть очі її змінилися, у них немов якийсь світлий промінчик з’явився.
У день від’їзду до міста діти принесли Григорівні подарунки: дівчинка – свою та Сергійкову фотографію в дерев’яній рамочці, а хлопчик – Євангеліє.
– Ми сумуватимемо за вами, – на прощання зізналася Софійка, обіймаючи стареньку.
– Можливо, колись почитаєте моє Євангеліє, – попросив Сергійко, простягаючи Григорівні дорогоцінну книгу.
– Звісно, почитаю, – усміхнулася Григорівна. – Тепер я вірю, що Бог є. Якби не Він, хіба такі чудові дітки провели б цілий тиждень із хворою та вередливою бабою?
Софійка уважно придивилася до господині – ні, тепер вона не здавалася Бабою-Ягою, на дерев’яному стільчику сиділа старенька самотня жінка.
– Ми ще до вас приїдемо, – сказала дівчинка й поцілувала м’яку, зморщену щоку.
За чотири місяці бабусі Григорівни не стало. Але вона встигла прочитати Євангеліє, яке дбайливо берегла на столі поряд із фотографією своїх маленьких місіонерів. Бабуся Софійки й Сергійка на втіху внукам повідомила, що після їхнього від’їзду Григорівна стала уважно слухати розповіді про Бога й навіть почала молитися.
– Ну ось, діти, я навіть не сумніваюся, що з вас будуть чудові місіонери, – говорив двійнятам батько. – І навіть якщо ви не зможете поїхати в джунглі чи далеку Індію, пам’ятайте: навколо вас іще стільки самотніх, нещасних людей, яким так потрібна увага й Божа любов!
А ви, друзі, коли думали про те, що й ви можете бути місіонерами в рідному місті чи селі? Погляньте, скільки тих, хто живе, не знаючи Бога. Моліться за них, допомагайте, як можете, розповідайте їм про Спасителя, даруйте своє тепло й увагу. Ісус залишив нам чудове повеління: «Ідіть по цілому світові, та всьому створінню Євангелію проповідуйте!»
