Зранку батьки дуже здивувалися, чому їхня дочка спала в затемнених окулярах. Вони довго сміялися, коли діти пояснили, що окуляри навіть дуже сприяють швидкому засинанню.
Після сніданку тато й мама дозволили двійнятам трохи погуляти на галявині.
– Тільки не виходьте за межі табору, – наставляла мама.
– А купатися підемо перед обідом, коли вода в річці від сонячних променів стане теплішою, – пообіцяв тато.
Узявшись за руки, брат із сестрою вирушили в гості до Сашка – Сергійкового друга. На щастя, його намет був зовсім неподалік. Як же Сашко зрадів зустрічі з двійнятами!
– Мамо, відпусти нас трохи пограти, – попросив Сашко свою неньку.
– Тільки не відходьте далеко та не впадіть у воду, – наставляла мама Сашка.
– Добре, ми будемо слухняними й обережними.
І невдовзі діти дружною компанією вирушили на берег річки подивитися, що ж там відбувається. Там уже відпочивало чимало дітвори. Старші вже купалися. Сергійко, Софійка й Сашко були слухняними дітьми, тому вони вирішили тільки пограти на березі.
– Ой, які тут гарненькі камінчики! – помітила Софійка.
– Побудуймо з них фортецю! – запропонував Сашко.
– Тут ціле місто побудувати можна! – зрадів Сергійко.
І діти з натхненням взялися за справу. Сашко будував фортецю, Сергійко майстрував вежу, а Софійка зайнялася доріжками та клумбами. Для своєї роботи діти вибирали найгарніші камінчики. Нарешті фортеця, вежа та дороги були створені.
– Ой, як чудово вийшло. Треба показати батькам! – радів Сашко.
– Неодмінно, – погодилися Софійка й Сергійко.
Діти захоплено милувалися своїм кам’яним містечком. Але ось повз пробігав старший за них хлопчик. Він був значно вищий і міцніший за Сергійка та Сашка, і, звісно, за Софійку.
– Агов, дитячий садок, що це ви тут спорудили? – запитав незнайомець, зупинившись біля будівель.
– Це наше місто, – гордо сказав Сергійко. – Ми його самі створили!
– Правда, гарно? – запитала Софійка.
Хлопчик підійшов ближче, зіщулив зелені очі й раптом чимдуж наступив і на фортецю, і на вежу, і на гарні, охайно вимощені біля них доріжки та клумби.
– Ой, що ти наробив? – обурився Сергійко. – Навіщо ти все зламав?
– Нічого дурницями займатися. Розсілися на проході, ще й камінці наносили! – крикнув хлопчисько та й побіг до річки.
Софійці дуже захотілося плакати, проте вона стрималася. Найбільше дівчинці було шкода Сашка й Сергійка, адже будувати фортецю та вежу було значно важче, ніж доріжки та клумби.
– Нічого, друзі, ходімо на галявину, пограємо, а містечко ми іншим разом побудуємо, коли прийдемо з батьками купатися, – втішала вона засмучених хлопчиків.
– Ходімо, – неохоче погодився Сашко.
– От хуліган! – голосно промовив Сергійко, дивлячись на незнайомця. – Що ж, ходімо на галявину, там ніхто не заважатиме.
Діти прийшли на галявину. Вони бачили, як біля похідної кухні метушаться дорослі – готують обід.
– Що ж ми тут робитимемо, у що пограємо? – запитав Сашко.
– Може, у м’яча! У нас із Софійкою є м’ячик. Удома на подвір’ї ми часто ним граємо, – запропонував Сергійко.
– Чудово, неси свого м’яча! – погодився Сашко.
За кілька хвилин друзі вже грали з м’ячиком на краю галявини. Було дуже цікаво й весело, вони майже зовсім забули про неприємності на березі річки, про зруйноване містечко. Діти так захопилися, що не помітили, як знову підійшов їхній кривдник.
– Агов, ви чого це сьогодні від самого ранку в мене під ногами плутаєтеся? – нагримав на них хлопчина. – Ану, геть звідсіля!
Бешкетник вихопив із Софійчиних рук червоно-синій смугастий м’яч і, щосили розмахнувшись, закинув його в колючі зарості шипшини.
– Ось вам! Звідти нескоро дістанете, – зареготав хлопчина й побіг далі.
– Та що це таке?! Чому він до нас прив’язався? – Софійка цього разу вже не витримала й розплакалася.
– Ох і шкідник! Я про нього своєму татові розповім, – схвильовано сказав Сашко.
А Сергійко пішов до колючих заростей шипшини – йому понад усе хотілося дістати звідти м’ячик.
– Ой, скільки тут шипів! Які вони всі гострі, – дивувався він, розглядаючи кущі.
М’яч лежав далеко – у самому центрі куща. Як же до нього дістатися?
І тут Сергійко придумав. Він побіг до лісу й повернувся звідти з довгою палицею в руках.
– Спробую цим дістати м’ячик, може, вийде.
– Я тобі допоможу, – витираючи сльози, підійшла Софійка.
– І я, – поспішив до друга Сашко.
Діти довго старалися. Вони покололи й подряпали руки об колючі шипи, проте м’яча так і не дістали. І тут побачили іншого дорослого хлопчика, що наближався до них.
– Ой, іще один іде, – захвилювалася Софійка, – я його боюся. Може, краще підемо до батьків, вони допоможуть дістати м’ячик, і поряд із ними нас ніхто не ображатиме.
Хлопчики погодилися із дівчинкою, та було вже запізно.
Підліток підійшов майже впритул.
– Привіт, молодь, кого це ви тут палицею в кущах ганяєте? Чи не знаєте, що тварин не можна ображати? Бог створив їх для того, аби про них дбати, а не ображати.
Почувши таке, Софійка, Сергійко й Сашко уважніше придивилися до незнайомця. Його очі були добрі-предобрі, ніби усміхалися. Діти відразу перестали боятися.
– Ні, ми нікого не ображаємо. Просто хотіли дістати м’ячик, який закотився в зарості, – пояснив Сашко.
– І нічого він не закотився, – чомусь відверто заявила Софійка. – Якийсь хуліган закинув туди наш м’ячик, він і містечко з камінчиків зруйнував.
– А ми думали, що в нашому таборі всі – християни, і тепер навіть боїмося гуляти, – додав Сергійко.
Підліток із розумінням кивнув і заліз у колючі зарості шипшини.
– Так-так! Подайте мені вашу палицю, спробую допомогти! – сказав хлопчина.
За кілька секунд гарний смугастий м’ячик уже був у Сергійкових руках.
– Щиро дякуємо за допомогу, – наперебій дякували діти.
– Мене звати Ігор, а вас? – поцікавився хлопчик.
Діти назвали свої імена. Вони дуже раділи, що зустріли Ігоря.
– Ну, а тепер пройдімося галявиною, і ви покажете свого грізного кривдника. Хочу ближче з ним познайомитися.
Хлопчисько знову був біля річки. Він самотньо сидів на березі та спостерігав за дітьми, які безтурботно плескалися у водоймі.
– Погляньте, з ним, мабуть, ніхто навіть дружити не хоче, – сказав Сергійко, – він завжди сам.
– Ще б пак, він же такий капосний! – додала Софійка.
– Просто хуліган якийсь, – погодився Сашко.
– Ну, добре, ходімо познайомимося, – запропонував Ігор і сміливо рушив до незнайомця.
Діти трохи сповільнили ходу, але потім слухняно пішли за Ігорем. Тільки підходити близько до свого кривдника все одно не наважувалися, тому зупинилися осторонь, так, аби він їх не бачив.
Ігор присів на повалене дерево поряд із хлопчиною і приязно промовив:
– Привіт, я раніше тебе ніколи не бачив. Як тебе звати?
– Вітя, – розгублено сказав хлопчик.
– А я – Ігор. Будьмо друзями! А чому ти один? Невже нікого тут не знаєш?
– Ні, я тут неподалік живу. Мій дідусь лісник, тож я приїхав до нього на канікули. А цю галявину я давно знаю, ми з дідом приходимо сюди рибалити й купатися.
– Нічого собі! Невже тут і риба водиться? – здивувався Ігор.
– Ще б пак, ми з дідом минулого разу знаєш скільки наловили!
І Вітя почав натхненно розповідати про риболовлю.
– Чудово, – вислухавши його, сказав Ігор. – Шкода, я вудки із собою не взяв, от би разом порибалили. Я дуже полюбляю ловити рибу.
– То я завтра прийду і прихоплю для тебе вудочку, у мого дідуся їх багато.
Хлопчики ще довго обговорювали всілякі дрібниці, а потім Вітя почав збиратися додому:
– Гаразд, до завтра, мені треба йти, бо дід хвилюватиметься.
Діти здивовано спостерігали за Ігорем, який щиро попрощався з хуліганом. Малюки все чекали, коли підліток присоромить забіяку, який ображає маленьких, однак Ігор ніби зовсім про це забув.
– Невже ти хочеш дружити з цим халамидником? – запитав Сергійко в Ігоря, коли Вітя пішов.
– Звичайно, ви ж чули, він завтра знову прийде до нас на галявину, ловитимемо разом рибу. Цей хлопчина зовсім нічого не знає про Бога. Тому як ми можемо вимагати від нього християнських учинків? Нам самим потрібно показати, якими мають бути справжні християни. Як думаєте, друзі, як ми повинні до нього ставитися?
Сергійко трохи почесав потилицю від напруження, потім, злегка зашарівшись, промовив:
– Треба за нього молитися та все пробачити.
– Молодець! – похвалив Ігор.
– А ще потрібно з ним потоваришувати, – не дуже впевнено додав Сашко.
– І не боятися його, – сказала Софійка.
– Правильно, ось завтра і спробуємо. А після риболовлі я хочу познайомити його з друзями, запросити на вечірнє вогнище. Там він почує і проповіді, й пісні про Христа, й цікаві історії з життя християн. Це ж чудово!
Увесь залишок дня діти тільки й говорили про Вітю, про завтрашню зустріч, і дружно молилися за свого кривдника, намагаючись забути все погане.
