Одного разу сусідський хлопчик Сашко, якому вже виповнилося цілих тринадцять років, постукав у хвіртку дому, де жили Сергійко та Софійка. Побачивши з вікна гостя, Сергійко дуже здивувався:
– Ой, мамо, поглянь, до нас Сашко прийшов.
– Може, вирішив трохи з вами пограти? – припустила мама.
– Ой, що ти? Адже Сашко зовсім дорослий і грає тільки з великими хлопчиками.
– Тоді має до нас важливу справу. Ходімо, дізнаємося!
– І я з вами! – відклала улюблену книжку з картинками Софійка.
Коли мама відчинила хвіртку, Сашко ступив на подвір’я з невеликим плетеним кошиком у руках. На дні кошика під квітчастою тканиною щось загадково ворушилося.
– Ну що, малеча, хочете подивитися, кого я вам приніс? – засміявся Сашко, підморгуючи двійнятам.
– Нам? Назавжди? Хочемо, дуже хочемо! – наперебій заторохтіли діти.
– Добре, але спочатку спробуйте вгадати, хто ховається в моєму кошику.
Софійка зметикувала перша і, заплескавши від радості в долоні, заявила:
– Кошеня! Маленьке симпатичне кошеня!
– Ні. Не вгадала, – весело відповів Сашко.
– Ну, тоді це – курча, так, точно, курча, – почесавши потилицю, не дуже впевнено промовив Сергійко.
– І не курча! – засміявся Сашко.
– Ну, а хто ж тоді? Хто? – розгубилися діти.
– Ох, і кумедні ж ви, двійнята. Ви що, крім кошенят і курчат, нікого й не знаєте?
– Ні. Не знаємо, – зізналися малюки.
– Ех ви! Ось хто! – і Сашко швиденько відгорнув убік строкату тканину.
Діти з цікавістю зазирнули в кошик. А там, на самому дні, лежав малюсінький сіренький колючий клубочок.
– Ой, їжачок! Ми таких маленьких іще ніколи не бачили! – раділи діти, роздивляючись гостя.
А той зовсім їх і не боявся. Їжачок щосили намагався вибратися з плетеного кошика й тикався своїм маленьким чорним носиком у кожну щілинку, намагаючись віднайти вихід. Його чорненькі оченята, схожі на малюсінькі кнопочки, були такими схвильованими! А над ними стирчав коротенький чубчик, який кумедно вибивався з-під сіреньких колючок.
– Який же він хорошенький! – захопилася Софійка.
– Так, і мені він дуже-дуже подобається, – промовив Сергійко, розглядаючи свого несподіваного гостя.
– Сашко, його можна погладити? – нарешті наважилася Софійка.
– Можна, – дозволив Сашко, – голочки в нього зовсім м’якенькі, навіть не колються.
Діти обережно погладили малюка. Їжачок спочатку смішно згортався в клубочок, а потім, імовірно, зрозумів, що діти не заподіють йому шкоди, й перестав це робити. Голчастий навіть почав обнюхувати їхні долоні.
– Ой, ми йому теж сподобалися, – радо помітив Сергійко.
– Ну, тоді й забирайте собі! Виростите, а потім відпустите малюка в ліс, – Сашко простягнув дітям кошик із їжачком.
– Як чудово! – зрадів Сергійко.
– Спасибі, Сашко, – подякувала Софійка.
– А де ти його взяв? – утрутилася в розмову мама.
– У хлопців на річці відібрав. Вони збиралися вчити їжаченя плавати. Я злякався, що тваринка потоне, от і відібрав.
– Який ти добрий, Сашко! – захопилася відважним учинком Софійка.
– І сміливий! – додав Сергійко.
– Ну, гаразд, малята, займайтеся господарством, а я пішов. Ніколи тут з вами, в мене справи. – І Сашко, залишивши кошик із їжачком, вирушив займатися своїми важливими, вже майже зовсім дорослими справами.
– Ой, матусю, поглянь, яке воно кумедне, це їжаченя! – продовжувала захоплюватися Софійка. – Треба його погодувати. Матусю, як думаєш, голчастик манну кашу їстиме?
Мама засміялася й порадила дітям погодувати малюка молоком, адже всі діти його полюбляють.
– Треба їжачку будиночок змайструвати, – задумливо почесав потилицю Сергійко. – Здається, цей кошик йому зовсім не подобається.
– Авжеж, він дуже маленький. Їжачку там тісно, навіть місця для ліжечка немає. Я можу подарувати йому ліжечко ляльки Марійки.
– Таке вигадала – ліжечко! Де ти бачила, щоб їжачок у лісі на ліжечку спав? Він такого навіть і не бачив, – засміявся Сергійко.
– А я його не в лісі, а в нашій дитячій кімнаті поселю, ось так! – заявила Софійка.
– Діти, діти, здається, так і до сварки недалеко. Краще ходімо подбаємо про вашого нового улюбленця! – скомандувала мама.
Кошик із їжачком принесли на кухню. Мама знайшла маленьке чайне блюдце, налила в нього трохи теплого молока й поставила на підлогу. Потім обережно дістала їжаченя з кошика й посадила біля блюдця. Їжачок зацікавлено принюхався, потім ткнувся носиком у молоко і смішно пирхнув.
– На здоров’я, маля, – засміялася Софійка.
– Пий, не бійся, – лагідно вмовляв Сергійко.
Їжачок знову скуштував молоко. А потім почав смішно сьорбати малюсіньким язичком.
– Ой, зовсім як кошеня! – здивувалася Софійка.
– От і чудово, від голоду він не помре, – зрадів Сергійко.
Поки їжачок обідав, мама принесла коробку з-під нових татових черевиків. Кришку вона викинула, а нижню частину простягнула дітям:
– Думаю, вашому улюбленцю тут буде добре. На дно коробки треба покласти прим’яті сторінки газети. Вони шелестітимуть, як листочки і травичка в лісі. Їжачку це сподобається. А коли газетка забрудниться, заміните на іншу.
– Ой, матусю, яка ж ти в нас розумна! – з гордістю промовив Сергійко. – Завжди щось придумаєш!
– Дякую, мамо! – додала Софійка.
За декілька хвилин після обіду їжачок уже лежав у затишній постелі з газетних сторінок. Коробку діти перенесли до дитячої кімнати. Нова квартира малюку дуже сподобалася. Ретельно обнюхавши кожен її куточок, їжачок нарешті заховав гостренького носика під клаптиком паперу й затихнув.
– Дивися, заснув! – прошепотіла Софійка.
– Утомився, бідолашний, – додав Сергійко.
Діти довго чекали, коли ж прокинеться їхній новий друг, але він усе спав і спав. Мама на кухні готувала вечерю, а діти почали непокоїтися:
– Як думаєш, Сергійко, наш їжачок часом не помер? Щось він і не ворухнеться.
– Не знаю, ти його постережи, а я піду в мами запитаю.
Хлопчик повернувся в дитячу зовсім сумний.
– Що трапилося, Сергійко? Що сказала мама? Невже їжачок помер?
– Ні, Софійко. Просто розумієш, мама сказала, що їжаки вдень сплять, а вночі гуляють. Вони зовсім не як ми – люди. Тож нам навіть грати з ним ніколи буде, – засмутився Сергійко.
– Ну, нічого, поки ми не ходимо до школи, то вранці довше спатимемо, а ввечері пізніше лягатимемо. І все вийде, – заспокоювала брата Софійка. – Мені їжачок навіть сонний подобається. А тобі?
– І мені, – кивнув Сергійко. – Тільки ж ми про головне забули!
– Що?
– Ми не придумали йому ім’я!
– Ой, це дуже важливо! Назвімо його. Його… чи її. Раптом це вона, а не він? – розгубилася Софійка.
– Ні, це він. З його обличчя відразу видно, – серйозно відзначив Сергійко.
– Знаєш, я краще з мамою пораджуся, – запропонувала Софійка, – а ти поки постережи його.
Дівчинка повернулася від неньки радісною.
– Мама сказала, що можна дати малюку ім’я хлопчика. Ми весь час говоримо про нього «він», то хай і буде хлопчиком. Якщо ж це дівчинка, вона все одно не образиться, адже на іменах їжаки не розуміються.
– Мама добре придумала, – погодився Сергійко. – Назвімо його Тузиком, звучить гарно.
– Тузиком? Це ж собаче ім’я! Ні, треба щось інше вигадати, – не погодилася з братом Софійка.
– Ну, тоді хай буде Кешею, – знову запропонував Сергійко.
– Ну що ти, він же не папужка! Треба вигадати те, що личитиме їжачку, – заперечила дівчинка. – Ой, а назвімо його Пупсиком. Він же весь кругленький, пузатенький, як пупсик.
– Якось дуже по-ляльковому виходить. А от Пусик – смішно. Майже як пупсик, але значно краще, – сказав Сергійко.
– Чому б і ні? Пусик звучить гарно, навіть лагідно.
Так у маленького їжачка з’явилося ім’я. Ще довго діти сиділи біля коробки зі сплячим улюбленцем і мріяли про часи, коли він виросте, стане великим їжаком, і діти переселять його з коробки до дерев’яного будиночка, який змайструє тато. Цю хатинку можна буде поставити в садку під старою яблунею. Там їжачку здаватиметься, ніби він опинився в лісі, й буде щасливим. Діти щовечора приходитимуть до нього в гості, щоб пограти. Яке веселе та цікаве життя настане! Як усе-таки чудово придумав Сашко, подарувавши їжачка. Двійнятам дуже сподобалися їхні мрії, діти навіть помолилися, щоб усе так і сталося.
– Треба тепер щодня молитися за нашого Пусика, – говорив Сергійко, – щоб він не захворів і не помер.
– Угу, я згодна, – кивнула головою Софійка. – Я знаю, що нашому їжаку погано без мами й тата, але ж він з нами не буде сиротою, правда?
– Звісно, ми ж його так любимо! І Бог допоможе їжачку бути здоровим і щасливим. Я попрошу маму й тата молитися за Пусика. Вони неодмінно погодяться, адже вони добрі.
Ось так маленький їжачок потрапив на виховання в гарну християнську сім’ю. Софійка й Сергійко дотримали обіцянки: вони старанно молилися та дбали про свого улюбленця. А Пусик, як і всі порядні їжачки, цілими днями безтурботно спав, а з вечора влаштовував прогулянки дитячою кімнатою. Тепер голчастий їв не лише молоко, але й зернятка пшениці, і хлібні сухарики. Діти вечорами часто виносили його в садок, показували новий дерев’яний будиночок, який був схожий на собачу будку. Тато із Сергійком змайстрували його спеціально для Пусика, на майбутнє, коли їжачок підросте. Під старою яблунею будиночок для їжачка мав дуже симпатичний і затишний вигляд.
Пусик ріс лагідним, цілком ручним. Грати з дітьми для нього було найулюбленішим заняттям. Однієї ночі їжак так скучив за дітьми, що навіть заліз до Сергійка під ковдру. На жаль, хлопчик зовсім не зрадів такому прояву дружби, бо голочки Пусика за цей час зробилися темними й неймовірно колючими! Бідолашний їжачок ніяк не міг втямити: чому Сергійко так голосно закричав, коли він ніжно притиснувся до плеча хлопчика. Після цього випадку на сімейній нараді вирішили, що віднині Пусику краще жити на кухні. Так минуло літо, закінчилася осінь і навіть зима.
Напровесні діти переселили Пусика в садок, адже він став уже зовсім дорослим їжаком. Дерев’яний будиночок Пусику сподобався не менше за стару картонну коробку. У куточку помешкання діти турботливо залишили декілька газетних сторінок замість матрацика, а біля виходу поставили чашки для молока й зерна. Сергійко та Софійка навідувалися до свого друга щовечора. А вдень діти зазирали до будиночка, щоб подивитися, як там спить, уткнувшись носиком у газети, їхній колючий улюбленець. Усе було добре, та одного разу, на початку літа, Пусик зник.
Діти обшукали весь садок, запитували про їжака сусідів, але Пусика ніде не було.
– Може, він утік до лісу? – звернулася до брата Софійка.
– Ліс далеко, – зітхнув Сергійко.
– Може, його знову знайшли злі хлопчаки й утопили в річці, – схлипнула крізь сльози дівчинка.
– Ні, не може такого бути. Ми завжди за нього молилися, – заперечив Сергійко.
– Помолімося знову, – запропонувала Софійка.
І діти молилися. Вони просили Господа захистити їхнього їжачка від біди, адже він – Боже створіння. Діти навіть були згодні з тим, аби Пусик знайшов собі нове житло, краще за дерев’яний будиночок під старою яблунею, тільки був би живим. Звичайно ж, Бог завжди чує наші молитви, як же інакше?
І ось сталося неймовірне. Їжачок повернувся, і не один! У самому кутку дерев’яного будинку якось уранці діти побачили три маленьких клубочки, що притиснулися до Пусика.
– Мамо, мамо, поглянь, що сталося, – із захватом кричали діти неньці, яка поливала квіти в садку. – Наш Пусик повернувся з їжаченятами!
Зазирнувши до будиночка, мама весело сплеснула руками й засміялася:
– Діти, наш Пусик зовсім не Пусик, а Пуся. Це її діточки, вона стала мамою.
Скільки радості того дня було в Сергійка й Софійки. Вони щиросердно дякували Господу за почуті молитви, а ще за чудову, створену з такою любов’ю та мудрістю нашу Землю, за всіх дивовижних звіряток, комашок, пташок, які живуть поряд. Адже без них наш світ був би таким нудним, чи не так, діти?
А ви дякуєте Господу за Його творіння? Чи дбайливо ставитеся до всього живого? Бог хоче, щоб ми любили Його творіння так, як любить Він. Не забувайте про це, друзі.
