Мама пошила Софійці нову сукню, зелену в білий горошок. Дівчинка кружляла в ній перед дзеркалом, уявляючи себе казковою принцесою.
Потім мама гарно уклала доньці волосся і прикріпила два розкішні зелені бантики. У такому чарівному вигляді Софійка побігла до дитячої.
– Поглянь, Сергійко, я справді схожа на принцесу? – запитала вона братика.
– На принцесу-жабку, – пожартував братик. – Ти сьогодні така зелена!
Софійка ображено надула пухкенькі губки:
– А от і ні! Я схожа на іншу принцесу.
– На яку? Ну, скажи!
Поки Софійка згадувала ім’я казкової принцеси, на яку хотіла бути схожою, до дітей підійшла мама.
– Ну ось ми й зібралися. Сергійко, ходімо, я відведу тебе до тітки Люсі, пограєш із Дмитриком. Тато після роботи забере тебе додому. А ми із Софійкою поїдемо до зубного лікаря, їй терміново треба полікувати зуб.
– Ой, матусенько, чому ж ти відразу не сказала про лікарню. Я не хочу до лікаря! – майже заплакала Софійка. – Чому Сергійко не їде з нами?
– У твого брата в зубі дірки немає. Він не їсть стільки солодкого, як ти. І не плач, сльози нічим не допоможуть. Якщо зараз зубик не вилікуємо, то потім доведеться його видалити.
– Це як – видалити? – налякано запитала Софійка.
– Великими щипцями, – тоном знавця пояснив Сергійко. – Це дуже боляче, і кров тече.
– А ти звідки знаєш? – усміхнулася мама.
– Мені Дмитрик розповідав. Нещодавно тітонька Люся водила його до зубного лікаря. Тепер замість зуба в Дмитрика ось тут величезна дірка залишилася. Він сам мені показував.
Сергійко широко розтулив рота й показав, де саме в Дмитрика зіяє дірка від вирваного зуба.
– Ой, матусю, ходімо швидше до зубного, – погодилася дівчинка. – Я не хочу щипців, не хочу крові та великої дірки в роті!
Невдовзі Сергійко вже був у сусідів, де на нього нетерпляче чекав друг Дмитрик, а мама й сумна Софійка поспішили на трамвайну зупинку, щоб доїхати до зубної поліклініки. Дівчинка ледь стримувала сльози, коли думала про лікаря.
На трамвайній зупинці було дуже багато людей, і Софійка міцніше взяла маму за руку, щоб не загубитися. Але несподівано, зовсім поряд, вона почула приємний жіночий голос:
– Яка ж гарнесенька дівчинка, просто чарівна! Як тебе звати, крихітко?
Дівчинка підвела очі й раптом зрозуміла, що незнайома жінка звертається саме до неї, Софійки.
– Софійка, – усміхаючись відповіла вона.
Незнайома тітонька дівчинці дуже сподобалася, ще б пак, адже такі гарні слова їй сказала!
Нарешті мама та Софійка ввійшли в трамвай. Місць було мало, тому мама взяла донечку на руки. Поряд із ними сидів симпатичний дідусь із пишними сивими вусами. Він усміхнувся дівчинці та промовив:
– Ой, яка в тебе гарна сукня! А бантики мама зав’язала? Ти неначе лялька!
Софійка вмить згадала Марійку, й дівчинці стало дуже приємно, що дідусь назвав її лялькою. Звісно ж, незнайомець мав рацію. Про це треба обов’язково розповісти Сергійкові, й татові теж, і Ліді, й тітоньці Люсі з Дмитриком. Після таких компліментів у Софійки навіть страх лікувати зуб зовсім зник. Тепер здавалося, що всі навколо тільки й роблять, що дивляться лише на неї, та, напевне, думають, що дівчинка схожа на ляльку або принцесу.
Та ось мама й донька доїхали до поліклініки й зайшли до кабінету лікаря. Побачивши величезне крісло для пацієнтів, Софійка дуже злякалася й одразу захотіла додому.
– Мамо, може, ми іншим разом сюди приїдемо? – просила дівчинка.
– Ми з тобою це обговорювали, Софійко. Наступного разу доведеться видаляти твій зубик, розумієш?
Софійка зітхнула й усілася в крісло. До кабінету ввійшла лікар Надія Іванівна.
– Ох, що за принцеса в нас з’явилася? Така гарна! Яка розкішна сукня, а бантики – неначе справжні квіточки! Таким красуням сором плакати в лікаря, чи не так? Ти ж не збираєшся лити сльози, Софійко?
Плакати дівчинка збиралася, та коли її назвали принцесою, спробувала бути сміливою.
– Ні, не плакатиму, – пообіцяла дівчинка й широко розкрила рота, показуючи лікарю хворий зуб.
Неприємно задзижчали прилади. Софійці іноді було дуже боляче, проте вона терпіла й не зронила жодної сльозинки.
За п’ятнадцять хвилин Надія Іванівна сказала:
– Ну, от і все, принцесо, поглянь, твій зубик як новенький. Раджу менше їсти цукерок, аби рідше приходити до мого кабінету. А взагалі, ти просто молодчинка, не тільки гарна, а ще і смілива дівчинка. Розповідатиму про тебе всім плаксам, які частенько до мене приходять.
Софійка, почувши таку похвалу, знову всміхнулася. Дорогою додому вона думала: «Ото Сергійко здивується, коли все розповім, а тато, мабуть, пишатиметься мною, може, навіть шоколадку купить. Хоча ні, шоколадку не хочу, а то ще знову зуб розболиться. Хай краще купить новий посуд для ляльок».
Сергійко й тато були вже вдома, коли дівчинка з мамою повернулися з лікарні.
– Ну як ти, Софійко? – зустрів сестричку хлопчик.
– Як-як? Навіть дуже добре! Лікар сказала, що я найгарніша, як справжня принцеса, і найсміливіша, бо нітрохи не боялася. Лікар розповідатиме про мене всім дітям, які рюмсають у кабінеті, та іншим теж! Мені було боляче, проте я не плакала. І дідусь у трамваї сказав, що я дуже гарна, й тітонька на зупинці мною захоплювалася. Адже ще зранку казала, що я немов принцеса, а ти не вірив!
Сергійко трохи розгубився. А потім подумав і додав:
– Ну, я ж пожартував, Софійко. Якщо тобі всі так говорили, навіть лікар, тоді це інша річ! Мабуть, ти справді найгарніша та найсміливіша дівчинка.
– Ходімо, Сергійко, мені кортить про все це розповісти татові.
Діти забігли на кухню, де батьки клопоталися, готуючи вечерю.
– Тато, тато, ти знаєш, що сказала лікар про Софійку? – запитав Сергійко. – І не тільки лікар, але й інші люди.
– Ні, ну ж бо розкажіть, – тато присів на стілець і приготувався уважно слухати.
– Лікар сказала, що я – принцеса, бо дуже гарна, і що я – найсміливіша дівчинка у світі. І тітонька Люся зауважила, що я гарна, та ще інша тітонька на зупинці, й дідусь. Поглянь, тато, яка в мене сукня, а які бантики! Поглянь, як я можу кружляти! Я справді гарна?
Софійка весело кружляла кімнатою. Тато з мамою перезирнулися.
– Добре, донечко, зараз іди до себе й перевдягнися, а після вечері ми про все поговоримо.
Після вечері тато зібрав малюків у дитячій кімнаті. У руках чоловік тримав Біблію. Сергій відразу зрозумів, що розмова буде серйозною, тому вмостився ближче до тата, щоб усе запам’ятати. А Софійка ще декілька разів зазирнула в дзеркало, поправила свої гарненькі бантики, а потім також сіла ближче до батька, тільки з іншого боку.
А тато читав зі своєї Біблії:
– «Нехай інший тебе вихваляє, а не уста твої, чужий, а не губи твої». Іще: «Хто хвалиться, нехай хвалиться Господом!» Софійко, як вважаєш, про що та про кого тут написано?
– Ой, це про нашу Софійку! – вигукнув Сергійко. – Вона сьогодні від самого ранку себе вихваляє.
– Але мене й інші хвалили: і лікар, і тітонька на зупинці, й дідусь у трамваї. Ні, це аж ніяк не про мене написано в Біблії, чи не так, татусю?
– А ти себе не хвалила? – усміхнувся чоловік, обіймаючи дівчинку.
Софійка трохи подумала й зашарілася:
– Так, але зовсім трішечки.
– Діти, Ісусу Христу було чим хвалитися. Він був Сином Божим, Він міг зцілювати людей і навіть воскрешати мертвих, але Він ніколи цим не вихвалявся. У всіх Своїх справах і словах Ісус завжди прославляв Небесного Отця. А ми повинні прославляти Ісуса. Нам потрібно бути скромними, як наш Господь.
– Зрозуміло, – закивав Сергійко.
– І мені зрозуміло, – погодилася Софійка.
– Коли ми хвалимо себе, ми маємо незграбний вигляд хвастунів і гордіїв, які люблять тільки себе, – продовжив тато.
– А що ж робити, якщо інші хвалять? – запитала Софійка.
– Спробуйте не звертати уваги на похвалу, від неї у ваших серцях може вирости гордість.
– А що таке «гордість», тато? – запитав Сергійко.
– Це великий гріх, діти. Однак про це ми поговоримо наступного разу, а поки поміркуємо, хто такі хвастуни.
– Це ті, хто говорить: я краща за всіх, – засміялася Софійка.
– Ну що ж, бачу, ви добре засвоїли цей урок. А тепер помолімося, – запропонував батько.
І діти дружно молилися Ісусу. Вони просили Христа допомогти їм бути скромними й не вихвалятися. Софійка просила прощення в Бога за те, що сьогодні хотіла бути справжньою принцесою, а треба було бути справжньою християнкою.
Друже, вірю, що ти ніколи не вихваляєшся, чи не так? Якщо ж це вийшло ненароком, зовсім випадково, не засмучуйся! Попроси прощення в Ісуса, й наступного разу спробуй бути скромним, обіцяєш?
