Якось до Сергійка й Софійки приїжджала в гості бабуся. Вона привезла внукам багато різних подарунків.
Софійці бабуся купила гарну ляльку, яка могла кліпати своїми великими синіми оченятами. Тільки поклади ляльку в ліжко – вона відразу ж заплющувала очі, немов спала. Щойно її підіймали, оченята негайно розплющувалися, ніби лялька просиналася.
А Сергійкові дістався чудовий заводний паровозик на рейках. Варто тільки завести механізм малюсіньким золотистим ключиком і поставити на іграшкові рейки, як паровозик, весело прогудівши, вирушав у дорогу. Дітям дуже подобалися нові іграшки. Софійка назвала свою ляльку Марічкою. Дівчинка катала її у візочку на подвір’ї, годувала манною кашкою та пиріжками, поїла молоком і солодким компотом. На ніч укладала свою іграшкову донечку в м’яку постельку на канапці й розповідала історії з дитячої Біблії. Тато, спостерігаючи за дочкою, примовляв:
– Як же ти схожа на маму, Софійко. Така турботлива й управна господиня.
А Сергійко цілими днями не розлучався зі своїм паровозиком. Він прокладав іграшкову залізну дорогу в найнеочікуваніших місцях. Іноді його паровозик стукав колесами під обіднім столом, бувало, пробирався через високі, створені з подушок, пагорби, а ще заїжджав у тунель під диваном. Отак діти грали декілька днів. А потім Софійка, влаштувавши Марійці тиху годину, почала придивлятися до братової іграшки.
– Ой, який же гарний, Сергійко, твій паровозик! А як голосно він гуде, зовсім як справжній! А який гарненький у нього ключик, ніби дійсно золотий. Можна з ним трохи погратися?
– Чим, ключиком чи паровозиком?
– Ключиком. Мені він надзвичайно сподобався. Я хоча б мить потримаю його в руках.
– Ну, добре, потримай, тільки зовсім трошки, бо ще загубиш. Чим я тоді заводитиму паровозик?
Дівчинка взяла ключик на долоньку й почала роздивлятися.
– Сергійко, коли паровозик зламається, ти подаруєш мені цей ключик?
– Ти що, Софійко! Паровозик ніколи не зламається, я його берегтиму! Краще поверни ключик і йди до своєї ляльки.
Софійка погодилася, тим паче що Марійці час прокидатися.
Сергійко чомусь пішов услід за сестричкою. Хлопчику також захотілося краще роздивитися нову ляльку, адже до цього часу йому було ніколи. Марійка спала на канапці, міцно замруживши сині оченята.
– Марійко, час прокидатися, – лагідно промовила Софійка і взяла ляльку на руки.
Цієї миті лялькові оченятка широко розплющилися. Сергійко засміявся:
– Сестричко, у неї очі майже як у тебе. Такі самі великі й сині. Можна, я подивлюся, як вони влаштовані?
– Подивися, тільки недовго, а я тим часом зварю Марійці кашку.
І поки Софійка клопотала біля іграшкової плити з пластмасовими каструльками, Сергійко то нахиляв, то піднімав ляльку Марійку, милуючись її рухливими оченятами.
– І як вони влаштовані? Де ж ці гвинтики чи гаєчки ховаються? А-а, ось тут її голова розкривається, – здогадався Сергійко, піднявши догори кучеряве лялькове волосся.
– Ой, Сергійко, що ти робиш, їй же так боляче! – закричала Софійка, вихоплюючи в брата ляльку. – З дітьми так не поводяться!
– Але це ж іграшка!
– Ну то й що! Для мене це – донечка. Краще йди грати зі своїм паровозиком, не заважай годувати дитинку!
Сергійко пішов, однак увесь вечір, зводячи нові барикади для паровоза, думав: «Як же влаштовані ляльчині очі? Треба якось дослідити, коли сестри не буде поряд».
Наступного ранку Софійка вирушила до дитячої будити Марійку. Настав час для вранішньої молитви й читання дитячої Біблії. Мама вже чекала на дітей у залі.
– Сергійко, Софійко, покваптеся! – підганяла вона.
– Я зараз, матусенько, ось візьму Марійку, щоб вона була з нами, – відповіла Софійка.
– Я теж зараз прийду, мамо. Тільки спершу заведу свій паровозик – хай хоча б разочок по рейкам проїде, – відгукнувся Сергійко.
Мама терпляче чекала на дітей. Раптом із кімнати долетів стривожений голос Софійки.
Мама поспішила до дітей. Дівчинка в руках тримала свою ляльку, безперестанку її піднімаючи й опускаючи.
– Мамо, мамо, щось трапилося з Марійчиними оченятами! Вони не розплющуються, як раніше, ось, поглянь!
Дівчинка з надією простягнула мамі ляльку. Жінка ретельно оглянула іграшку. Справді, Марійчині оченятка більше не розплющувалися. І що це з ляльковою зачіскою? Кучерявий чубчик збився вбік, капронове волосся скуйовджене, а над лобом виднілася широка щілина.
– Так, зрозуміло, – задумливо промовила мама, пильно подивившись на сина.
– Сергійко, чи не знаєш, хто відкривав ляльчину голову?
Дівчинка із жахом подивилася на свою бідолашну іграшкову донечку. Тільки тепер вона побачила, що голова Марійки зламана. Сергій густо зашарівся:
– Я лише хотів подивитися, як влаштовані Марійчині оченята. Я зовсім не хотів ламати ляльку. Пробач мені, Софійко.
Але дівчинка, міцно обійнявши ляльку, гірко ридала:
– Який ти злий хлопчисько, Сергійко! Більше з тобою не дружитиму!
Сергійко почав знову вибачатися перед сестрою, а мама тим часом вигадала, чим заспокоїти дівчинку:
– Софійко, твоя донечка просто захворіла. Краще поклади її в ліжечко та дай ліки, а якщо знадобиться, то й укол Марійці зробимо. А коли повернеться тато, то неодмінно вилікує ляльку. Він знає, як це зробити. Сьогодні тато буде Марійчиним лікарем.
– Матусю, тато дійсно зможе вилікувати мою донечку?
– Звісно, моя люба. Не хвилюйся так. Усі дітки іноді хворіють, тож дійшла черга і до твоєї Марійки.
Дівчина полегшено зітхнула й узялася турботливо доглядати свою донечку.
Аж раптом закричав Сергійко:
– Де, де мій ключик? Учора я залишав його тут, у цій коробочці, а зараз немає. Паровозик без ключика не заводиться!
Мама пильно подивилася на почервонілі щічки дівчинки:
– Софійко, ти випадково не бачила ключик від Сергійкового паровозика?
Хлопчик, затамувавши подих, поглянув на сестричку.
– Я… я… я просто хотіла трішки на нього подивитися, – почала виправдовуватися Софійка.
– То де ж мій ключик? – хвилювався Сергійко.
Дівчинка на хвилинку задумалася:
– Ох, згадала. Я ж його під подушку поклала. Ключик у мене під подушкою!
Софійка й Сергійко побігли до ліжка, але ні під подушкою, ні під ковдрою ключика не знайшли.
– А може, тобі наснилося, що під подушку заховала? – захвилювався Сергійко.
– Може й наснилося, а може й ні… Я тепер і сама не знаю.
– Яка ж ти нехороша, Софіє! Більше з тобою не гратиму, ніколи!
– Ну ось що, діти, – ввійшла мама й утрутилася в розмову, – краще почитаймо Біблію та помолімося, а вже потім разом пошукаємо ключик, бо ви так остаточно посваритеся.
Двійнята були слухняними дітьми, ну, майже завжди. Вони кивнули й пішли услід за мамою, сіли поряд на канапку і приготувалися слухати уривок із Біблії. І жінка прочитала дітям про десять заповідей, які Господь дав Мойсею на горі Синай. Одна із них стверджувала: не можна бажати собі нічого чужого. Так діти зрозуміли, що таке заздрість. А ще мама пояснила, що за жодних обставин не можна нічого чужого брати без дозволу, бо це крадіжка!
– Пробач мені, Софійко. Я вчинив дуже погано, – промовив хлопчик сестричці.
– І ти прости, Сергійко, я так хотіла мати ключик, що навіть мріяла, аби твій паровозик зламався, – зізналася Софійка.
Потім мама й діти разом помолилися і вирушили на пошуки ключика. Цікаво, що після молитви він відразу ж знайшовся. Ключик лежав на пухнастому м’якому килимку біля Софійчиного ліжка. Мабуть, дівчинка впустила його вві сні.
Увесь день Софійка старанно лікувала ляльку Марійку, а Сергійко намагався не створювати зайвого шуму своїм паровозиком. На щастя, тато зумів полагодити, точніше, вилікувати Марійчині оченята, й невдовзі всі знову були щасливими та задоволеними.
Бачиш, друже, які неприємності можуть статися, коли ми прагнемо того, що нам не належить. Ніколи не бери без дозволу нічого чужого, обіцяєш?
