Щодня, крім суботи й неділі, тато вирушав на роботу, а Сергійко із Софійкою залишалися вдома з мамою. Тато просив дітей, аби вони допомагали неньці з хатніми справами. Двійнята завжди робили це з радістю, ну, майже завжди. Сьогодні по обіді мама повідомила:
– Діти, я візьмуся за прання. Софійко, тобі треба підмести підлогу й витерти пил. А ти, Сергійко, вимий посуд. Я впевнена, ти чудово впораєшся. А потім підете на подвір’я й гулятимете аж до татового повернення.
– Гаразд, матусю, – погодилися діти.
І вже за кілька хвилин Софійка з віником у руках весело бігала кімнатою, а Сергійко заліз на табурет біля мийки з посудом, засукав рукава й узявся за чашки, ложки й тарілки.
– Ох, і нудне ж заняття! – буркотав хлопчик, намилюючи губкою брудний посуд.
А до кімнати через шибку зазирало яскраве літнє сонечко, і так хотілося гуляти на вулиці!
– От би зараз покататися на велосипеді чи в пісочниці звести нову фортецю, – промовив уголос Сергійко, поглядаючи у вікно.
Хлопчик так замріявся, що не втримав тарілку з обіднього сервізу. Посуд вислизнув із мокрих рук, упав на підлогу та з брязкотом розбився. Сергійко прудко зістрибнув на підлогу, зібрав черепки тарілки в пакет і викинув їх у смітник.
– Сергійко, що трапилося? – запитала Софійка, зазираючи до кухні.
– Нічого не сталося. Ти краще швидше закінчуй свої справи, бо пограти не встигнемо. Ох, і забарні ви, дівчата!
– Сам – забарний! – образливо надула губки Софійка. – Я вже весь будинок підмела, залишилося тільки пил витерти. Може, ще раніше від тебе на вулицю піду!
Дівчинка знову взялася до роботи, а хлопчик повернувся на табурет домивати посуд.
– Сестра і справді раніше за мене свої справи завершить. Що ж робити?
І раптом придумав!
– А що як іще одну тарілку розбити? Тоді посуду стане менше. Мама може не помітити. Навіть якщо й помітить, скажу, що ненароком сталося. Із ким не трапляється? До того ж ненька сама на минулому тижні улюблену татову чашку розбила – і нічого. Подумаєш, навіть якщо сваритимуть трохи, може, потім не проситимуть посуд мити, якщо вже в мене не виходить.
Сергійко натхненно почав роздивлятися посуд у мийці. А що зараз розбити? На килимку біля комина лежав кіт Філько. Пухнастик пильно спостерігав за господарем і голосно муркотів від задоволення, адже йому здавалося, що хлопчик із ним розмовляє. Сергійко тим часом продовжував міркувати:
– Чашки я не битиму, після чаю майже чистенькі. Із блюдцями я впораюся, вони маленькі. А ось велика тарілка для супу така важка, що так і хочеться її розбити! І навіщо мама такий посуд придбала?
Сергійко повільно дістав із мийки тарілку, ще трохи подумав, а потім із розмаху кинув її на підлогу. І ця тарілка з брязкотом розбилася. Кіт Філько, злякавшись такого шуму, зіскочив із килимка і стрімголов вибіг із кухні. Бідолашний кіт потрапив просто матусі під ноги саме тоді, коли вона поспішала до сина. Жінка почула брязкіт посуду, що б’ється, і вирішила подивитися, що трапилося. Зачепившись за переляканого кота, ненька ледь не впала.
А тим часом Сергійко підбирав із підлоги уламки тарілки. За цією роботою і застала його мама.
– Що трапилося, синку?
– Та це, розумієш, мамо, тут тарілка, ні, навіть дві тарілки розбилися. Ненароком. Але я не винен. Це все Філько. Він заліз на стіл і скинув тарілки. Я його прогнав.
– Так ось у чому річ! А я думаю, чого це наш кіт так швидко вискочив із кухні? Бешкетник вирішив, що можна грати на столі! Ні, це вже зовсім нікуди не годиться. Увечері розповім усе татові. Нехай у суботу відвезе Філька в село до бабусі, яка не дозволить коту так поводитися. Ловитиме там мишей, як це роблять усі нормальні сільські коти.
Мама із сином прибрала з підлоги черепки й навіть допомогла домити посуд. Невдовзі Сергійкові можна було вирушати на подвір’я, кататися на велосипеді чи будувати нову фортецю в пісочниці.
Софійка все ще старанно витирала з меблів пил, а Сергійко вже вийшов на вулицю. На серці хлопчику було дуже сумно. Біля хвіртки стояв його новенький велосипед, у пісочниці валялися яскраві лопатки й відерця, проте ні кататися, ні зводити фортецю Сергійкові чомусь не хотілося. Хлопчик зажурено присів на дерев’яну лавку на подвір’ї та замислився: звідки такий сум? Тим часом підійшов кіт. Пухнастик довірливо стрибнув Сергію на коліна й замуркотів. Хлопчик погладив його м’яке хутро й раптом усе зрозумів.
– Філько, ти навіть не знаєш, наскільки я поганий. Адже щойно обманув маму й усю свою провину звалив на тебе. Сам дивуюся, як це сталося, адже я хотів зовсім інше сказати. Що ж тепер буде? Невже тебе дійсно відвезуть у село до бабусі?
Кіт лише задоволено мружив свої зелені очі. Йому подобалося, що Сергійко лагідно гладить по смугастій спинці та щось розповідає. Як добре, що тварини не розуміють наших слів, адже тоді б Філько неабияк засмутився.
Тут у двір вийшла радісна Софійка.
– Сергійко, пограймо в пісочниці. Я допоможу фортецю будувати, – запропонувала сестричка.
– У-у-у, не хочу.
– Ну, тоді в хованки пограймо!
– У-у-у, теж не хочу.
– Може, у квача тоді пограймо. Ти мене нізащо не наздоженеш!
– У-у-у, й у квача не хочу.
– Чому? Що трапилося, адже ти так хотів на вулицю? Ой, братику, ти часом не захворів?
Дівчинка турботливо приклала свою долоньку до Сергійкового лоба, як це зазвичай робила мама, коли діти хворіли.
– Ні, Софійко, це не хвороба, а значно гірше!
– Гірше? Ще гірше, ніж захворів? Що трапилося? Ти зламав велосипед?
– Ні, просто нашого Філька в суботу тато назавжди відвезе до бабусі в село.
– Навіщо? Чому?
– Усе через мене. Бо я – ледар, боягуз і наклепник. А за все це відбуватиме Філько.
Софійка тривожно подивилася на кота, погладила пухнастика ще ніжніше, ніж Сергійко, і продовжила розпитувати брата. Хлопчик докладно все розповів сестрі.
– Знаєш, Сергійко, тобі треба швидше розповісти мамі, допоки тато нічого не знає, і все буде добре.
– Але мені страшно й соромно.
– А Філька тобі не шкода?! – обурилася дівчинка.
– Шкода.
– Тоді ходімо, я стоятиму поряд, аби тобі не було так страшно!
Тут у двір увійшов тато. Чоловік усміхнувся, вважаючи, що діти зустрічають його з роботи.
– Як справи, помічники? Утомилися трохи? А що це ви носи похнюпили? Щось трапилося?
– Тато, не відвозь нашого Філька до бабусі в село, – попросила Софійка.
– Він ні в чому не винен, це я тарілки розбив, – зізнався Сергійко.
– Які тарілки? Навіщо нашого кота везти в село? Ну ж бо, розказуйте все по черзі.
І діти почали свою розповідь.
А Філько того вечора все дивувався, чого це його так балують: то Сергійко тримає на руках, то Софійка, і навіть тато з мамою. Увесь вечір кота гладили і смачно годували.
Мама й тато сина не сварили, просто прочитали йому місце з Біблії: «Свідок брехливий не буде без кари, хто ж неправду говорить, загине» (Приповісті 19:9).
Сергійко того вечора довго молився і просив пробачення в Бога, у мами, у тата й навіть у смугастого кота Філька. А Софії хлопчик дякував, що за такої скрутної хвилини вона була поряд, його хороша молодша сестра.
Тепер Сергій частенько миє посуд, вилізши на табуретку біля мийки, та черепків від розбитих тарілок у смітнику більше не з’являється.
А ти, друже, знаєш, що таке обман? Чи доводилося тобі когось ошукувати? Ні? Ну, тоді ти – справжній християнин. Але якщо таке все ж траплялося, поспіши, як Сергійко, попросити прощення в Господа і в тих, кому сказав неправду. Нехай Господь допоможе тобі бути чесною та хорошою людиною.
