Мир – це щось надто дорогоцінне в очах Господніх, що Він, коли посилав учнів благовістити Царство Боже, наказав їм: «А входячи в дім, привітайте його, кажучи: мир дому цьому» (Мф. 10:12). Господь ніби дав зрозуміти учням, що вістка Царства – це насамперед вістка миру, миру настільки безмежного, що заповнює як душу самої людини, так і простір навколо неї. Мир притаманний єству Божому такою мірою, що Він одного разу сказав: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Мф. 5:9). Тобто Бог миротворець, і ті, хто творить мир, – це частина Його, як син – це частина батька, частина батькового тіла й душі. Ісус перед Своїм розп’яттям, підкреслюючи глибоку Свою єдність із учнями, сказав їм: «…дізнаєтесь ви, що Я в Отці Моєму, і ви в Мені, і Я в вас» (Ін. 14:20). І згодом додав: «Мир залишаю вам, мир Мій даю вам; не так, як світ дає, Я даю вам. Нехай не тривожиться серце ваше і нехай не страхається» (Ін. 14:27). Отже, Ісус, віддавши Себе нам, віддав нам і Свій мир – мир з Богом-Отцем, мир із самим Собою та людьми, блаженний внутрішній спокій, гарантом якого є сам Бог, непохитну надію, оперту на Самого Бога, тверду віру, яка покоїться в Богові, невимовну любов, яка вливається в наше серце із серця Самого Бога. Саме так, Божий мир – це примирення з Небом і землею, це глибокий внутрішній спокій, надія, віра, любов. Уявіть собі мир без надії, чи віри, чи любові. Не уявите, а якщо й уявите – то те буде не мир, а якась його фальшива подоба.
Бог настільки цінує мир, що Він не приймає жодного дару, якщо він принесений не в дусі миру. Саме тому Він і сказав Своїм учням: «…коли ти принесеш дар твій до жертовника і там згадаєш, що брат твій має щось проти тебе, залиш там дар твій перед жертовником і піди перше помирися з братом твоїм, і тоді прийди й принеси дар твій» (Мт. 5:23,24). Більше того, поклоніння Господу без миру викликає не Боже благовоління, а Його гнів. Це як чужий вогонь, як порочна жертва, як фальшива коштовність, зрештою, як зневага Божої святості. Тож, якщо ти примирився з Богом вірою в Сина Його Ісуса Христа і хочеш догодити Йому, переглянь свої стосунки з іншими людьми, чи не образив когось, чи ти в мирі з ними. Якщо ні, то «мирися з суперником твоїм швидко, доки ти в дорозі з ним, щоб суперник не віддав тебе судді, а суддя не віддав би тебе слузі, і не вкинули б тебе у в’язницю. Істинно кажу тобі: ти не вийдеш звідти, поки не віддаси останній кодрант» (Мт. 5:25,26). Що то за в’язниця? Чи не в’язниця нашого духа, тюремна камера образи, камінь непрощення на серці, коли не можна ні молитися, ні співати, ні радіти, ні навіть щиро плакати, бо мучиться дух і болить душа. А треба тільки примиритися – і двері в’язниці відчиняться, і тягар спаде. Не жди, коли вимучаться твої дух, душа і тіло до краю, «до останнього шеляга». Поспішай до миру – і твій дар буде прийнятий, і душа співатиме, а дух радітиме.
Отож, примирившись «з Богом смертю Сина Його» Ісуса Христа, «Якого Бог призначив як жертву очищення Його Кров’ю через віру» (Рим. 5:10, 3:25), нам треба миритися з людьми, що навколо нас. Про це казав і апостол Павло: «Якщо можливо і залежить від вас, перебувайте в мирі з усіма людьми» (Рим. 12:18). Але ця істина, що коли ми примирені з Богом, то маємо примиритися і з людьми, не відразу нами розуміється. Мені багато разів доводилося бути свідком і навіть учасником словесних сутичок між братами. Стільки вогню, стільки благородного гніву, стільки незламної твердості й непримиренності виявлялося, що якби вся ця енергія була потрачена на проповідь спасіння вірою в Христа, то, мабуть, усі вже покаялися. Після тих сутичок брати оминали один одного, або реагували один на одного дуже гостро, намагаючись довести свою правоту. Ніхто не хотів поступатися своєю правдою, а через це руйнувалися не тільки стосунки між ними, але й втрачався спокій в серці кожного й у церкві. Я особисто дуже боляче переживав непорозуміння з близькими, зі своїми братами й сестрами по вірі та й зі всіма людьми. Але, незважаючи на це, дуже емоційно доказував свою точку зору, не розуміючи, чого на мене ображаються. У тих усіх суперечках, навіть узявши гору, моє серце переповнювала гіркота. Відчував, що втратив щось більше, ніж придбав. Поки не відкрилося: моя перемога – це перемога мого егоїзму, мого старого чоловіка, а не нового духовного. Нею я придбав привід для гордості, а втратив мир з братом чи сестрою, втратив братські стосунки, втратив радість спілкування з ними, зрештою відступив на крок далі від Бога. Я зрозумів, що людей, з якими ми зустрічаємося, треба цінувати, як Бог цінує усіх нас. Йому дорога душа як моя, так і кожного, з ким я зустрічаюся. І Бог дуже хоче, щоб ми дорожили тими людьми, яких Він послав нам на нашому земному шляху. Заповідь любити братів своїх передбачає стосунки з ними. Не можна любити братів і не спілкуватися з ними. «Хто любить брата свого, той перебуває у світлі… Коли ж ходимо в світлі, подібно до того, як Він у світлі, то маємо єднання один з одним…» (1Ін. 2:10, 1:7). Це як аксіома. Любити – це мати стосунки, мати взаємність, це спілкуватися. Ненавидіти – це не мати стосунків, не мати спілкування, це відчуженість у всіх проявах. Той, хто не дорожить стосунками з іншими людьми, легко рве їх, – не знає, що таке любов, перебуває в стані ненависті, можливо, цього не усвідомлюючи. На це апостол Іван сказав: «Хто говорить, що він у світлі, а ненавидить брата свого, той ще в темряві» (1Ін. 2:9).
Варто зрозуміти – стосунки дорожчі за нашу правду. Кому потрібна наша правда, крім нас самих. Та й чи це правда? Ми багато помиляємося. Те, що ми вважаємо правдою сьогодні, завтра, коли ми наблизимося до Господа, виявиться неправдою. Те, що я знаю зараз з милості Божої, завтра відкриється братові, з яким я сперечаюся, у стократ глибше. У будь-якому разі, це не є приводом поривати з ним взаємини. Це добре знав апостол Павло, тому й написав, роз’яснюючи коринтянам дію Божих дарів у церкві: «А хто не розуміє, нехай не розуміє» (1Кор. 14:38). Тобто, залишіть його в спокої, він усе одно є вашим братом і Божою дитиною. Прийде час – то Бог йому «відкриє й це». Не забуваймо, що «кожен має від Бога своє дарування, один таке, інший – інше» (1Кор.7:7). Тому нехай буде «серце наше розширене» (2Кор. 6:11), як воно було розширеним в апостола Павла та в його співробітників до коринтян – часто грішних і невірних. Усіх вміщало Павлове серце, і їм у нього не було тісно. Тобто він для кожного знаходив слово утіхи й лагідного повчання, слово любові, незважаючи на те, що його ображали, не розуміли, навіть заперечували, – і з ним усім було добре.
Мир з людьми навколо нас незмірно дорожчий за усі наші маленькі істини, наші поняття, навіть наші непорозуміння й образи. Це така велич свободи духа в нас, що той, хто це хоч раз пережив, платитиме велику ціну заради миру, заради стосунків, заради спілкування.
Одного разу, перечитуючи біблійну оповідь про повернення Якова в Ханаан, зрозумів, що це оповідь про примирення. Класичний зразок того, що потрібно робити, щоб знайти мир з тією людиною, яку ти образив. А ми знаємо, що Яків жорстоко скривдив свого брата Ісава: він хитрощами відібрав у нього найдорожче, що той мав – первородство, а з ним й усі батькові й Божі благословення. Здається, про прощення не може бути й мови. Але в Бога є ліки для найглибших та найбільше завданих ран.
Яків також збагнув, що завдані ним рани потребують лікування. Він знав, що братова ворожість щодо нього – це його смерть. Він не буде мати спокою ні за своє життя, ні за життя своїх близьких, поки не помириться з Ісавом. І що Яків зробив? «І послав Яків перед собою вісників до брата свого Ісава в землю Сеїр, в область Едом, і наказав їм, промовивши: так скажіть добродію моєму Ісаву: ось що говорить раб твій Яків: я жив у Лавана і прожив донині; і є в мене воли й осли і дрібна худоба, і раби й рабині; і я послав сповістити про себе добродія мого [Ісава], щоб придбати благовоління перед очима твоїми» (Бут. 32:3-5). Тобто Яків став просити прощення. А просячи, принижується перед ним, називаючи Ісава своїм паном, а себе – його рабом. Але це не пом’якшило серця Ісавового – він з військом вирушив на свого брата. Яків не відступає від свого задуму примирення і вживає інших кроків для його здійснення. Він молиться до Бога за благословення, а вранці посилає своєму братові подарунки з тим самим приниженням і благанням про прощення: «Ось, і раб твій Яків [іде] за нами. Бо він сказав сам у собі: умилостивлю його дарами, що йдуть переді мною, і потім побачу лице його; можливо, і прийме мене» (Бут. 32:20). Здається, зробивши все можливе для примирення з братом, Яків відчував, що ще чогось бракує в його зусиллях. Його серце було неспокійне, бо він не отримав Божого запевнення в благополучному закінченні своїх дій. І ось остання ніч перед зустріччю з Ісавом стала ніччю посиленої молитви, виснажливої духовної боротьби, у якій було все переосмислено, в якій було і покаяння, і сповідь, і навіть хвороба. Ось як передає цю молитву Біблія: «І залишився Яків один. І боровся Хтось з ним до появи зорі; і, побачивши, що не подолає його, торкнувся суглоба стегна його і пошкодив суглоб стегна у Якова, коли він боровся з Ним. І сказав [йому]: відпусти Мене, бо зійшла зоря. Яків сказав: не відпущу Тебе, доки не благословиш мене. І сказав: як ім’я твоє? Він сказав: Яків. І сказав [йому]: відтепер ім’я твоє буде не Яків, а Ізраїль, тому що ти боровся з Богом, і людей перемагати будеш …» (Бут. 32:24-28). А ось результат Яковових зусиль: «І побіг Ісав до нього назустріч і обійняв його, й упав на шию його і цілував його, і плакали [обидва]» (Бут. 33:4).
Велику ціну довелося заплатити Яковові за примирення з братом Ісавом, але мир був вартий того. Варто прикласти максимум зусиль, щоб помиритися з братом, варто навіть мати певні втрати, бо набувається щось значно більше – сам брат з його любов’ю, набуваються стосунки, спільність духовна, щире спілкування, зрештою – прихильність Бога, якому так до серця мир і миротворці. Зауважмо тільки: основне в боротьбі за мир, за братську спільність – смиренна наполеглива молитва.
Автор: Василь Мартинюк
