«Іуда, не Іскаріот, говорить Йому: Господи, що це, що Ти хочеш явити Себе нам, а не світові? Ісус сказав йому у відповідь: хто любить Мене, той слово Моє збереже; і Отець Мій полюбить його, і Ми прийдемо до Нього і оселю сотворимо у Нього. А хто не любить Мене, слів Моїх не береже; слово ж, яке ви чуєте, не Моє, а Отця, Який послав Мене. Це сказав Я вам, перебуваючи з вами. Утішитель же, Дух Святий, Якого пошле Отець в ім’я Моє, навчить вас усього і нагадає вам усе, що Я говорив вам. Мир залишаю вам, мир Мій даю вам; не так, як світ дає, Я даю вам. Нехай не тривожиться серце ваше і нехай не страхається. Ви чули, що Я сказав вам: іду від вас і прийду до вас. Коли б ви любили Мене, то зраділи б, що Я сказав: іду до Отця; бо Отець Мій більший за Мене. І ось Я сказав вам про те, перш ніж збулося, щоб ви повірили, коли збудеться. Вже небагато Мені говорити з вами; бо йде князь світу цього, і в Мені він не має нічого. Та щоб світ знав, що Я люблю Отця і, як заповів Мені Отець, так і творю. Вставайте, підемо звідси»
– Я розповім про це всім на світі!
Щойно їй освідчилися. Настала довгождана мить. Найщасливіший день в її житті. Дівчина хотіла якнайскоріше повідомити усім-усім-усім.
Але що означало «розповім усім на світі»? Вона зробила це досить швидко: схопила записник, всілася за телефон і зателефонувала близько тридцятьом друзям і родичам. Лише тридцятьом людям, разом із членами сім’ї – скажімо, 120 людям, крихітній краплі в океані людства. Пізніше з’явиться оголошення в газеті, припустимо, його прочитають десять тисяч людей – набагато більше, ніж 120, але зовсім не так вже багато. І усе. Це і є її «весь світ».
Іноді люди закликають: «Тихіше, тихіше! Не хочеться, щоб про це дізналися всі на світі», бо сталося щось бентежне чи навіть ганебне, і хотілося б запобігти поширенню чуток. Іноді людині в такій ситуації здається, що навіть перехожі на вулиці розпускають плітки про неї. У такому разі «весь світ» – це щось загрозливе: велика, безформна маса «інших людей». Більшості культур і суспільств, більшості окремих людей і сімей властиво це уявлення про «нас» і «світ», причому ця пара іноді з’являється в дружньому союзі, іноді в конфронтації.
Коли в Євангелії від Івана Ісус говорить про «світ», найчастіше мається на увазі цей другий сенс. Згадаємо пролог (1:10): Він був у світі, світ був створений Ним, але не визнав Його. Що в цьому контексті означає слово «світ»? Усе створене, а також людей, які мешкають у цьому світі, людей, які повстали проти свого творця. Але Ісус прийшов «у світ» (1:9), бо «так полюбив Бог світ» (3:16), що послав Сина Свого «врятувати світ».
Ви вже заплуталися? Ще б пак. Але в цій плутанині навряд чи можна винити Івана: плутанина – лише віддзеркалення тієї людської зіпсованості, яка перекручує все. Бог відкидає збоченість і цілком протистоїть їй, і в той же час Він любить світ і створене Ним людство, любить їх всупереч їх зіпсованості. Ісус, прийшовши у світ, привніс обидві Божі відповіді – любов і рішуче відкидання – у цей етап людської історії. Він прийшов як світло світу, так що люди могли мати світло життя, проте багато хто віддав перевагу пітьмі.
От чому в прощальних бесідах, у розділах 14, 15, 16, так багато сказано про небезпеки «світу», про світ, як про порожнє і страшне місце, де виявляться учні, покинуті Ісусом. Вони визнають Його, але «світ» не визнає (в. 22), вони любитимуть Його і зберігатимуть Його слово (за підтримки Святого Духа, Який зміцнить їх пам’ять). «Світ» любити і пам’ятати не буде (в. 23). Нам тут не пропонується жодних компромісів, на кшталт тих, на які погоджуються так багато християн. Адже люди буквально з шкіри геть лізуть, намагаючись знищити чи звести до мінімуму розрив між собою і «світом» Загалом, потрібно шукати можливість жити з миром і у світі, але факт залишається фактом: здебільшого «світ» і сьогодні не любить Ісуса і не дотримує Його слів. Перед лицем усіх жахів древніх і нових часів було б безглуздо прикидатися, ніби справа йде інакше.
Вододіл між послідовниками Ісуса і «світом» незгладимий, і лише визнавши цю межу, ми зможемо почути наступні слова Ісуса, ще одну вражаючу обіцянку. Ті, хто міцно триматиметься Ісуса і не погодиться на другосортне, компромісне учнівство, той отримає Його мир – у сенсі «спокій» – як дар, мир, якого «світ» ніколи і нікому не зможе дати (в. 27). Цей мир переконає істинних учнів у присутності і допомозі Ісуса, вони побачать, що Ісус, яким вони Його пам’ятають і люблять, насправді єдиний з Отцем, і вони зрадіють.
Але шлях до миру лежить через зіткнення, прямий конфлікт, «обійти» який ніяк неможливо. «Князь світу цього» вже в дорозі, поспішає схопити Ісуса.
Хто ж цей «князь»?
На одному рівні розуміння – Кесар, воїни якого скоро поведуть Ісуса на смерть. На іншому рівні – та темна сила, яка стоїть за Кесарем, духовне зло, вже згадане по імені в минулому розділі, використовує Іуду як своє знаряддя. У Євангелії від Івана «світ» часто має негативне значення тому, що цей світ, у нинішньому його стані, хай і улюблений Отцем, залишається під владою темних сил. Смерть і воскресіння Ісуса завдадуть тяжкої поразки цій темній владі, і від цієї рани «князь» вже ніколи не оправиться. Проте «світ» все ще досить сильний, щоб загрожувати учням переслідуваннями і смертю.
Відвага і надія підживлюються в учнях спогадами про те, що встиг зробити Ісус. Усіма Своїми справами Він свідчив перед світом любов Отця. І ми, покликані йти за Ним, повинні чинити так, щоб «світ» побачив нашу любов до Нього.
Судячи з короткого розпорядження, яким завершується уривок, до цього моменту бесіди Ісус виводить учнів з кімнати, де вони вечеряли, і прямує в сад Гефсиманський. У такому разі настанови наступного розділу Він дає по дорозі в сад, але не вимагатимемо таких вже детальних вказівок від Івана. Нам досить вслухатися в ці настанови, продовжуючи наш власний шлях темними вулицями «світу», йдучи за єдиним істинним світлом.
Автор: Ніколас Томас Райт
