Після нападу Німеччини на Польщу 1 вересня 1939 року і початку Другої Світової війни в Литву від німців тікало безліч євреїв. Більшість з них відчайдушно намагалася поїхати далі від війни, що насувалася, але велика частина Європи вже була окупована нацистами, а країни, що залишилися, заборонили в’їзд єврейських біженців. Незабаром потік біженців з Польщі захлеснув Литву.
Польські євреї, які прибували в Каунас, розповідали страшне. Про Варшавське гетто, про новостворені концтабори. Але цьому не вірили: у Литви були дружні відносини з Німеччиною і німців тут любили і шанували, на відміну від росіян, яких боялися.
Нацисти поступово захоплювали одну за другою країни Європи, і в польських євреїв, які знайшли притулок у Литві, залишалося все менше можливостей покинути країну і перебратися за океан чи хоча б в Азію, де поки було відносно спокійно.
15 червня 1940 року Литва стала територією Радянського Союзу. Тепер уже затурбувалися і корінні литовські євреї (а в Каунасі з приблизно 120 000 населення близько чверті були євреї). Але реальних можливостей покинути країну вже не залишилося.
Рятівний план
І ось наприкінці червня несподівано виникла рятівна ідея: дві старі голландські колонії в Карибському морі, Кюрасао і Сурінам не вимагають для в’їзду жодних віз. Генеральний консул Нідерландів у Каунасі Ян Звартендейк (Ян Цвартендійк) погодився проставити дозвіл на в’їзд усім, хто подасть заяву. Тобто він видавав посвідчення про те, що для в’їзду до голландської колонії Кюрасао в’їзна віза не потрібна. Подібний дозвіл служив певним замінником візи. Але: щоб потрапити в Кюрасао біженцям треба було перетнути усю територію Радянського Союзу, дістатися до Японії і вже звідти відпливати на Кариби.
Радянський консул, імені якого ця історія не зберегла, був згоден видати транзитну візу усім бажаючим, але за однієї умови, що вони отримають і японську транзитну візу, оскільки на Далекому Сході вони могли виїхати з СРСР лише через Японію.
Японські транзитні візи видавав Тіуне Сугіхара.
…Раннім липневим ранком 1940 року Тіуне Сугіхара і його сім’я були розбуджені шумом, що лунав з вулиці. Підійшовши до вікон, вони виявили, що будівля японського консульства була буквально оточена людським натовпом. Усі прийшли отримувати візи.
«Це було жахливо, – згадувала Юкіко в бесіді з кореспондентом американської газети “Файненшл Таймс” Полом Абрахамсом. – На площі біля будівлі консульства стояли сотні людей – чоловіків, жінок і дітей. Я пам’ятаю їхні очі – втомлені і відчайдушні. Жінки плакали. Маленька дівчинка сиділа в калюжі, змучена і перелякана».
Люди, які стовпилися біля воріт, були польськими євреями. Вони прийшли в Литву пішки, рятуючись від нацистського переслідування. Всім їм були потрібні транзитні візи, за допомогою яких вони могли б виїхати з Литви через Радянський Союз в Японію, і далі – у будь-яку іншу країну, яка їх прийме. Але отримати такі папери в той момент було практично неможливо – виконуючи інструкції своїх урядів, американські, британські та французькі консульства категорично відмовили надати мігрантам транзитні візи.
Сугіхара також не мав права без дозволу Міністерства видавати візи сотням, тисячам людей. Було складено декілька детальних запитів до Міністерства закордонних справ Японії з поясненням ситуації і проханням про швидке отримання дозволу. Відповіді не було.
У приватному листуванні із співробітниками міністерства складалося враження, що там просто ніхто не знає, що робити. З одного боку, Японія – союзник Німеччини і мала підтримувати спільну політику, з іншого боку, ідеї нацизму в Японії не прижилися і не було жодних причин підтримувати політику Німеччини зі знищення євреїв.
Наприкінці липня радянська влада зажадала, щоб усі співробітники усіх іноземних дипломатичних служб покинули територію тепер уже Радянського Союзу. Майже усі дипломати негайно виїхали з Литви. Залишилися тільки два консули: голландський і японський. Сугіхара, що володів російською мовою, зумів домовитися з новою владою про місячне відстрочення розпорядження, – для завершення справ.
31 липня прийшла відповідь японського МЗС: видавати візи тільки тим, хто відповідав формальним критеріям і мав у розпорядженні необхідну суму грошей.
Сугіхара відкинув ці вказівки і видав набагато більшу кількість віз.
З 31 липня до 28 серпня, поки не кінчився дозвіл на перебування в Каунасі, японський віце-консул Тіуне Сугіхара займався тільки тим, що видавав біженцям транзитні візи. У цілому він підписав 2139 віз. Коли кінчилися бланки віз, почали використовувати аркуші білого паперу, на яких візи виписувалися від руки.
Багато біженців не мали усіх необхідних документів для формального отримання візи. Більшість з них не мала потрібної для візи суми грошей. Деякі не мали взагалі жодних документів. Сугіхара підписував усе.
На написання віз він витрачав весь свій час, працюючи по 18-20 годин на добу, не відриваючись навіть на їжу. Коли втомлювалася права рука, Юкіко масажувала йому плечі і пальці.
Натовп людей не зменшувався.
Коли Тіуне і Юкіко звільнили особняк, закривши консульство, вони ще три дні знімали номер у готелі і продовжували проставляти візи. Навіть сидячи в купе потягу на Берлін, усі останні хвилини він виписував візи. А коли потяг рушив, дипломат протягнув консульський штамп через вікно біженцям, що залишилися, – і вони продовжили процедуру без нього, підробляючи підпис. На японському кордоні «спрацювали» не менше 400 віз з підробними підписами.
Біженці, що отримали візи, перетинали радянський кордон і їхали через СРСР у Владивосток, де сідали на японські пароплави і вирушали в Японію. Більшість з них була відправлена японцями в Шанхай, де вони благополучно пережили війну. Частина виїхала в інші країни тихоокеанського регіону або лишилась в Японії.
Оскільки одна віза видавалася на сім’ю, неможливо зараз точно сказати, якій кількості людей вдалося допомогти. Орієнтовно називають цифри більше 6000 тисяч людей. Як підрахували в наші дні, загальне число дітей, онуків і правнуків біженців, врятованих дипломатами Японії і Голландії, перевищило 50 тисяч.
