А тепер самий час повернутися до постаті Пауля Грюндера. Він не був революціонером, не брав участь у русі Опору. Він був простим службовцем швейцарської прикордонної поліції, який глибоко шанував свою форму, посаду, довірену йому державою, і ієрархію свого відомства. Незважаючи на це, у серпні і вересні 1938 року, зіткнувшись з реальністю в особі тисяч змучених, нажаханих людей, що позбулися усього і залишилися перед закритими кордоном, Пауль Грюнінгер, не роздумуючи, знехтував своїм службовим обов’язком.
Він був вимушений вибрати між моральним законом і законом держави і, замість того, щоб затримувати біженців і відправляти їх назад, Пауль за допомогою своїх нечисленних підлеглих і при мовчазному схваленні жителів села став підробляти в’їзні документи євреїв, проставляючи в їх пропусках дати, що передували закриттю кордонів. Таким чином, біженці, що в’їжджали в країну, не лише залишалися в живих, але і набували офіційний статус.
Характерно, що капітан, який багатьом ризикував, відмовлявся від будь-якої нагороди. Грюнінгер також всіляко перешкоджав розшуку біженців: навмисно давав своїм підлеглим невірні орієнтування і відволікав іншими дрібними дорученнями. У той же час він сам усіх цих біженців вистежував чітко: знаходив, попереджав про небезпеку і допомагав уникнути депортації.
«Непокора службовому обов’язку» капітана поліції Пауля Грюнінгера дозволила врятуватися 3601 німецьким і австрійським євреям. Саме стільки фактів порушень посадових інструкцій інкримінували Грюнінгеру, коли не без допомоги гестапо про його дії стало відомо керівництву поліції. А все почалося на початку 1939 року, коли надзвичайна кількість біженців, що пройшли за короткий час через Санкт-Галленський пропускний пункт, привернула увагу поліцейського начальства. Друг його сім’ї, що працював на сусідньому прикордонному переході в Австрії, попереджав Грюнінгера про небезпеку, що йому загрожувала. Він повідомив, що Пауль занесений у «чорний список» гестапо і має триматися чимдалі від Німеччини. Проте Грюнінгер продовжив свою діяльність з порятунку людей.
Було проведене розслідування і відкрита «незаконна діяльність» Пауля Грюнінгера і його підлеглих. Останні, які виконували наказ безпосереднього начальника, переслідувань не зазнали, тоді як сам Грюнінгер був звільнений у квітні 1939 року без права відновлення на посаді, і проти нього було заведено кримінальну справу.
Суд відбувся в жовтні 1940 року. Права на вибір адвоката в Грюнінгера не було, а наданий поліцією адвокат був відомий своїм антисемітизмом і співчуттям нацистам. Доля капітана-гуманіста була вирішена. Проте, усі спроби звинуватити його в корупції або виявити в нього психічне захворювання не зазнали успіху. 23 грудня 1942 року він був визнаний винним у «шахрайстві і систематичному невиконанні службового обов’язку» і засуджений. На суді Пауль Грюнінгер свою провину не заперечував і стверджував, що єдиним мотивом його дій була людяність. Подавати на апеляцію він відмовився. Пауль Грюнінгер був засуджений до позбавлення волі і до штрафу, а також звільнений з посади без права на компенсацію і на пенсію.
З огляду на те, що процес над Паулем був закритим, ніхто не знав цю приватну історію аж до 1968 року, коли журналісти нарешті розшукали престарілого Грюнінгера, який ледве зводив кінці з кінцями, адже колишньому карному «злочинцеві», Паулю Грюнінгеру було важко отримати роботу, і він перебивався випадковими заробітками.
За ці роки він ні в кого нічого не просив, не вимагав повернути йому добре ім’я і вже тим більше не наполягав на визнанні власних заслуг. Незважаючи на це, він ніколи ні про що не шкодував, пояснивши в 1954 році мотиви свого вчинку: «Йшлося про порятунок людей від смерті. Про які бюрократичні правила я міг тоді думати?».
У грудні 1970 року швейцарський уряд направив екс-поліцейському стриманий лист з вибаченнями, але не реабілітував і пенсію не повернув. У 1971-му він отримав звання Праведника народів світу, а за два місяці до смерті в 1972-му президент Німеччини Хайнеманн подарував йому… кольоровий телевізор. Так і не отримавши постійної роботи, підтримуваний друзями і деякими врятованими ним людьми, він помер у бідності в 1972 році, у віці вісімдесяти років.
