Справа Пауля Грюнінгера належить до кола не надто відомих історій, які на перший погляд залишаються непомітними на тлі гучних історичних подій, під час яких вони відбувалися. Але в той же час саме вони і дозволяють інший раз правильно оцінити суперечливі ситуації, якими настільки багата історія XX століття.
Останніми роками увагу фахівців найрізноманітніших сфер привернула до себе неоднозначна роль Швейцарії в роки Другої світової війни. Нейтральна позиція цієї держави була далеко не так нешкідлива, як це намагалися представити зацікавлені сторони – не лише сама Швейцарія, але і нацистська Німеччина. Як доповіла в 1997 році Незалежна історична комісія, Швейцарія не просто вела торгівлю золотом з нацистською Німеччиною, але і була основним банкіром нацистів: її банки провели 76 відсотків усіх операцій із золотом Третього рейху, до того ж приблизно третину цього золота нацисти відняли в приватних осіб – головним чином, у євреїв. Не меншу популярність здобув опублікований у Швейцарії незадовго до цього список декількох тисяч «сплячих банківських рахунків», власники яких, в основному жертви нацизму, із зрозумілих причин так і не звернулися за ними з часів Другої світової війни. Банкіри не визнали за потрібне повідомити про існування цих рахунків родичам, які ще залишалися в живих, або спадкоємцям. Гроші, благополучно пролежавши в банках майже півстоліття, обросли нечуваними відсотками. Усе це отримало широкий розголос лише в останні десятиліття.
Але «нейтральність» Швейцарії не обмежувалася спонсоруванням нацизму. Після того, як у березні 1938 року Гітлер приєднав Австрію до Німеччини, єврейські біженці і інші групи населення, що зазнавали усіляких дискримінацій (багато хто з них до того втік в Австрію з Німеччини), намагалися знайти притулок у Швейцарії. Ті, кому пощастило, поки це було ще можливо, покинути «гостинний дах» охоплених фашизмом країн і перетнути швейцарський кордон, виявлялися на чужій землі без прав і без коштів – нацисти відбирали в біженців усі гроші і коштовності. Але вже в серпні 1938 року швейцарський уряд оголосив, що «корабель повний», і офіційно закрив кордони країни для жертв нацизму. Як і більшість європейських держав, Швейцарія вважала за краще залишити тисячі євреїв, ромів, політичних опонентів гітлерівського терору напризволяще, а точніше – на неминучу загибель.
Проте не усі в Швейцарії були згодні з цим рішенням. Стараннями переконаних антифашистів і декількох єврейських громад євреї продовжували потрапляти в країну, опиняючись при цьому на нелегальному становищі, без засобів для існування, але – рятуючи своє життя і життя своїх дітей. І не останню роль у порятунку цих нещасних людей зіграв простий швейцарський службовець Пауль Грюнінгер.
Пауль Грюнінгер народився 27 жовтня 1891 року в містечку Санкт-Галлен, на північному сході Швейцарії, біля кордону з Австрією. В юнацтві серйозно захоплювався футболом і був капітаном місцевої команди «Брюль», разом з якою в 1915 році навіть виграв чемпіонат Швейцарії. Футбол довелося відкласти у зв’язку з Першою світовою війною. До неї Пауль бачив себе педагогом – і отримав відповідну освіту. Але після війни він поступив на службу в поліцію у своєму кантоні. Кар’єра його складалася дуже успішно: вже в 1925 році Пауль у званні капітана став шефом поліції, а пізніше – і президентом Швейцарської асоціації поліцейських.
***
А зараз варто трохи пірнути у швейцарське законодавство. Федеральний закон «Про проживання іноземних громадян» був ухвалений у Швейцарії в 1931-му. Через два роки – «у зв’язку з великою кількістю євреїв, що прибувають у Швейцарію через події в Німеччині», – у нього були внесені суттєві зміни. Спочатку – дуже гуманні, які закликали неухильно дотримувати права мігрантів і всіляко сприяти їх подальшій адаптації. Кардинальним чином ситуація змінилася вже до другої половини 30-х.
У вересні 1938-го Пауль Грюнінгер, який на той момент служив шефом поліції в маленькому швейцарському селі Сен-Галь, що знаходилося на самому кордоні з Австрією, розкрив лист з циркуляром управління поліції Швейцарії, розісланим по усіх прикордонних територіях. Його зміст був наступним: «Нові рішення проти євреїв у Німеччині викликають побоювання у відновленні імміграційного тиску на Швейцарію. Декілька тисяч вихідців з Німеччини вже перебувають у нашій країні. Більшість з них не мають жодних коштів, про них треба піклуватися до тих пір, поки вони не зможуть бути переміщені в інші країни. Це займе певний час, і до того треба не допустити зростання кількості мігрантів у Швейцарії. У зв’язку з цим вимагається:
- Відмовляти у в’їзді до Швейцарії усім, хто не може пред’явити в’їзну візу.
- Депортувати тих з них, кому все ж вдалося перетнути кордон, відразу ж після їх виявлення.
- Особлива увага має приділятися питанню визначення статусу володаря німецького паспорта – кольору[1] і даті видачі. Якщо паспорт виданий після 15 серпня 1938 року, то ті з його власників, хто є євреями або вірогідними євреями, мають бути депортовані негайно. Про усі факти депортації необхідно повідомити в управління поліції. Ця інформація терміново потрібна для наших переговорів з Німеччиною».
Усе було вкрай просто: «нейтральна» Швейцарія була відкрита для усіх, окрім володарів німецьких паспортів жовтого кольору, тобто євреїв та ромів. Тільки в 1940-му у Швейцарії знайшли притулок понад 60 тисяч емігрантів з різних країн. Вхід був закритий тільки для євреїв.
[1] З приводу кольору і дати видачі німецьких паспортів нагадаємо, що з осені 1938-го паспорта сірого кольору в Німеччині видавалися лише «чистокровним арійцям». Росіянам, українцям, білорусам та іншим вихідцям з СРСР – сині. Ромам і євреям – жовті з відповідною буквою Z або J на внутрішньому розвороті.
