Угода Даннекер-Бєлєв
У лютому 1943 року з метою реалізації болгарської частини Ванзейського протоколу в Софію прибула спеціальна місія, очолювана обергрупенфюрером Теодором Даннекером,
заступником Адольфа Айхмана із завданням організувати депортацію євреїв у табори смерті розташовані в Польщі. До цього часу Даннекер вже мав солідний досвід з депортації десятків тисяч французьких євреїв у табори смерті. Посол Німеччини в Софії Адольф Бекерле попереджав Берлін, що абсолютна більшість болгарського народу «не бачить виправдання будь-яким крокам, спрямованим проти євреїв».
Ставленик Адольфа Айхмана вирішив домагатися ліквідації єврейської общини поетапно. Під час секретних перемовин болгарська сторона погодилася з вимогою нацистів про депортацію македонських і фракійських євреїв, які не мали болгарського громадянства, у табори смерті розташовані в Польщі.
На досягнутій угоді, підписаній Т. Даннекером і О. Бєлєвим 22 лютого 1943 року, йшлося про депортацію 20 тисяч євреїв. Спочатку малися на увазі євреї Македонії і Фракії, проте пізніше Бєлєв викреслив це уточнення і, таким чином, загроза депортації нависла над усією єврейською общиною Болгарії. Незважаючи на це, уряд Філова схвалив цю угоду 2 березня 1943 року.
Байдужість світової спільноти
У цей час Великобританія і США байдуже спостерігали за масовим знищенням нацистами європейських євреїв. Коли наприкінці 1940 року 362 болгарським євреям вдалося покинути країну в надії врятуватися на історичній батьківщині в Ерец-Ісраель, британська влада в Палестині відмовилася прийняти болгарських біженців. У Стамбулі судно впродовж семи днів не змогло навіть увійти до порту. Вийшовши у відкрите море, судно зазнало аварії і більшість пасажирів загинули.
Коли виникла безпосередня загроза знищення болгарських євреїв, міністр закордонних справ Великобританії заявив: «Проблема євреїв в Європі взагалі дуже складна і до пропозиції вивезти усіх євреїв з такої країни, як Болгарія, слід поставитися з крайньою обережністю. Якщо ми це зробимо, тоді євреї всього світу захочуть, щоб те ж саме було зроблено відносно польських євреїв. Гітлер цілком може на це погодитися, а потім у всьому світі не вистачить кораблів і транспортних засобів, щоб їх вивезти».
Депортація фракійських і македонських євреїв
Як ми вже знаємо, після окупації німецькими військами Греції і Югославії у вдячність за використання болгарської території як плацдарму для атаки на ці країни, Німеччина в квітні 1941 року передала Болгарії югославську Македонію і грецьку Фракію. У Македонії проживало близько 8000, у Фракії – близько 6000 євреїв.
На початку лютого 1943 року німці сповістили Бєлєва про майбутню депортацію євреїв з Фракії і Македонії[1]. Проводити операцію в «нових провінціях» мала болгарська армія. Згідно з досягнутою угодою, Т. Даннекер і О. Бєлєв домовилися про депортацію 20 тисяч євреїв; окрім євреїв Фракії і Македонії до цього числа мали увійти 8000 «небажаних євреїв» зі Старої Болгарії. Ця угода від 22 лютого 1943 року обумовлювала: «Болгарія за жодних обставин не зажадає їхнього повернення».
4 березня 1943 року відбулася облава на євреїв окупованої болгарами Фракії; 11 березня 1943-го – на євреїв Македонії. Облави на євреїв Фракії і Македонії з наступною передачею їх німцям були здійснені болгарською армією з не меншою жорстокістю, ніж ті, які проводили на Балканах румуни або німці. 4273 єврея Фракії, 7381 єврей Македонії і 161 єврей відторгнутого від Сербії містечка Пірот були інтерновані в транзитних таборах на болгарській території, і згодом відправлені до «східних німецьких провінцій».
Мета поїздки ретельно ховалася. Люди залишалися в повній невідомості про свою долю до газових камер у таборі смерті Треблінка.
Загинуло 4226 фракійських і 7163 македонських євреїв. 5 квітня Т. Даннекер доповів у Берлін, що «передбачене угодою число 20000 виконано на 56 відсотків».
Проте депортація 8 тис. євреїв із Старої Болгарії не відбулася.
[1] Слід зауважити, що статус цих двох «нових провінцій» Болгарії залишався неясним. За умовами угоди з Німеччиною, болгарські війська перебували на цій території лише як окупаційна армія. Незважаючи на те що болгарський цар оголосив про анексію Фракії і Македонії і провів відповідний закон через Збори, анексію не визнала навіть Німеччина.
