Якщо в Данії і народ, і керівництво країни не прийняли нацистського диктату і брали участь у порятунку євреїв, то в Болгарії ситуація була іншою: влада була вимушена поступитися тиску громадськості, яка виступила проти депортації євреїв.
На початок Другої світової війни єврейська община в Болгарії налічувала приблизно п’ятдесят тисяч євреїв (з них половина жила в столиці) або 0.3% населення країни. Антисемітизм у Болгарії ніколи не був сильний. Євреї не сприймалися як національна загроза (традиційним національним ворогом були турки).
Зближення з Німеччиною
Становище євреїв змінилося з приходом до влади в лютому 1940 року уряду, очолюваного професором Богданом Філовим.
У результаті зовнішньополітичного курсу, що проводився урядом Філова, Болгарія тісно зблизилася з Німеччиною. 30 серпня 1940 року Болгарія, за сприяння Німеччини, отримала від Румунії Південну Добруджу, втрачену в результаті Першої світової війни. 1 березня 1941 року Болгарія приєдналася до Троїстого пакту (військово-політичному союзу Німеччини, Італії і Японії). Використовуючи територію нового союзника, німецька армія в квітні 1941 року вторглася в Югославію і Грецію. Здобувши перемогу, Гітлер винагородив Болгарію, передавши їй Македонію і Західну Фракію, що належали Югославії і Греції.
У грудні 41-го Болгарія під тиском Берліна оголосила війну Сполученим Штатам Америки і Великобританії.
Ванзейський протокол
20 січня 1942 року в Берліні під головуванням Рейнгарда Гейдріха відбулася нарада представників німецького уряду, адміністрації окупованих країн, вищих офіцерів СС, що обговорювали заходи з реалізації вказівки Адольфа Гітлера «про остаточне розв’язання єврейського питання».
На ній ухвалили дійсно диявольський Ванзейський протокол, що передбачав фізичне знищення 11 мільйонів євреїв 31 європейської країни. На доданій до протоколу статистичній карті вказувалося і точне число євреїв, що підлягають депортації в табори смерті з кожної країни. З Болгарії передбачалася депортація 48000 людей.
Фюрер вважав, що пронімецька орієнтація уряду Філова полегшує вирішення єврейської «проблеми»[1].
Прийняття антиєврейського законодавства
Болгарська влада розглядала введення антиєврейських законів за німецьким зразком як один із шляхів зближення з Німеччиною. Проте перший такий закон (Закон «Про захист нації»), запропонований у серпні 1940 року, був ухвалений Зборами (парламентом) лише 21 січня 1941 року після довгих дебатів.
Так цей закон забороняв усі єврейські організації. Єврейське населення втрачало політичні права, відсторонялося від участі в громадському і економічному житті, зокрема євреям заборонялося служити в армії, одружуватися або жити разом з етнічними болгарами, бути власниками сільськогосподарських угідь. Були встановлені максимальні квоти для євреїв в університетах. Проти закону виразили протест не лише єврейські лідери, але також Болгарська православна церква і діячі культури.
Ще у вересні 1940 року Священний Синод[2] Болгарської православної церкви прийняв декларацію проти прийняття антиєврейського законодавства. Її підписали заступники голови Синоду і усі болгарські єпископи. Священний Синод протестував також проти заборони «особам єврейського походження» одружуватися з християнами і хрестити спільних дітей від цих шлюбів.
З подібним протестом виступили і болгарські письменники. У ньому, зокрема, говорилося: «Ми украй здивовані і навіть збентежені тим, що в Болгарії справа дійшла до ухвалення Закону «Про захист нації», на яку ніхто не нападав і якій ніхто не погрожував. Ми вважаємо такий закон неприйнятним. У нашому законодавстві не має бути закону, що поневолює хоч би частину болгарських підданих, інакше в новітню історію вітчизни буде вписана чорна сторінка». (Софія, жовтень 1940 року) Заява була підписана 22-ма видатними діячами болгарської літератури, зокрема такими відомими письменниками, як Елін Пелін, Людмил Стоянов, Єлисавета Багряна.
Але це не зупинило місцевих нацистів. У рамках обмежень, накладених на євреїв у частині володіння майном, почалася націоналізація і розпродаж єврейської власності. Гроші від розпродажу потрапляли в Болгарський народний банк і склали до березня 1943 року 307 млн. левів. Аукціони з продажу єврейської власності супроводжувалися масовою корупцією і прямим крадійством з боку державних службовців. Одноразовий податок на майно євреїв був встановлений у розмірі 20 % (25 % на майно понад 3 млн. левів), сума зборів склала 1,4 млрд. левів – біля п’ятої частини усіх податків того часу. За 1941-й – першу половину 1942 року болгарська влада встигла конфіскувати більшу частину єврейської власності, звільнити більшість євреїв-лікарів, учителів, юристів.
26 серпня 1942 року уряд, за наполяганням німців, видав новий декрет проти євреїв, який визначив євреїв як расову групу, ввів носіння євреями жовтої зірки, а також заснував у рамках міністерства внутрішніх справ Комісаріат з єврейського питання (КЄП), на чолі якого встав Олександр Бєлєв, ймовірно найбільший антисеміт в уряді країни. На КЄП покладалася підготовка депортації євреїв з Болгарії і окупованих нею територій.
[1] Зрозуміло, що «проблема» була в голові Гітлера, але зовсім не в євреях. Втім, як свідчить світова історія, подібні «проблеми» час від часу з’являються в головах різних тиранів, ідейних наступників Гітлера.
[2] Священний Синод – це вищий колегіальний орган управління в Православних Помісних Церквах, який діє в період між Соборами єпископів.
