«Чомусь мені не здавалося безглуздим, що теорія, в якій без особливих зусиль розбирався я сам і майже усі першокурсники, не по зубах Платону, Данте, Хукеру і Паскалю. Сподіваюся, справа не в зарозумілості – просто цей висновок не спадав мені на думку».
Льюїс зізнається, що свого часу навіть бачачи парадокс, невідповідність і безглуздість, він не розцінював це як парадокс і безглуздість. Усвідомлення прийшло до нього пізніше, коли він став на позицію ідеалізму і християнства, тобто на одну позицію із згаданими людьми.
Ще в дитинстві завдяки батьку я мав можливість ознайомитися з християнством у цілому, а не тільки з протестантизмом, до якого ми і відносилися. Творіння отців церкви і видатних богословів і містиків як Східної, так і Західної Церков вже в дитинстві сформували моє сприйняття християнства як одного, але великого і різноманітного світу.
Але думати так означало бути білою вороною. Інші ставилися до православ’я і католицизму з різким неприйняттям (70-80-і роки; нині ситуація змінилася в кращій бік). Більшість з них взагалі не вникала в богослов’я цих Церков і не мала ніякого уявлення про них, окрім чисто зовнішнього. Вони не бачили різниці між невіруючими і православними: і ті і другі не спасенні. Для них православний християнин означав людину повну усіляких хиб і забобонів (ще б – святити воду, з горілкою заразом…). Були пастори, які забороняли навіть переступати поріг храму, а якщо не дай Господи таке траплялося, треба було сповідуватися і каятися.
Для будь-якого п’ятидесятника, баптиста або адвентиста було надто зрозуміло і ясно як день, що ікони це ідоли, молитви до святих єресь, а свічки – язичництво. Адже Писання так зрозуміло і ясно говорить про ці питання. Занадто зрозуміло. Ось це і було мені зовсім не зрозуміло. Як могло так статися, і чи не було це безглуздістю, що зрозуміле будь-якому немовляті, було закрито Іоанну Златоусту, Бл. Августину, Григорію Богослову, Василію Великому, Максиму Сповіднику і іншим, що розбиралися в тонкощах богослов’я і захищали християнство від єресі? Християни, які оточували мене, сподіваюся, що не із зарозумілості, вознесли себе вище за цих богословів, а в православній церкві визнані святими, вони просто не ставили так питання, тому зовсім не бачили цієї безглуздості.
Позиція винятковості своєї деномінації спочатку знімала багато питань і робила безглуздою будь-яку вилазку за огорожу своєї деномінації. Щоб зрозуміти безглуздість таких домагань, не обов’язково ставати на одну позицію з православ’ям і погодитися з їх богослов’ям за усіма пунктами. Перше, з чого слід почати, це засумніватися у власній винятковості (розширити межі християнства) і продовжити розумінням другорядності багатьох догм і обрядів – не лише в когось, але і в себе. Якщо ти спасаєшся без свічки, то для них вона тим більше не зашкодить (вони і не кажуть, що вона спасає); якщо ікони не потрібні для спасіння, то вони не можуть зашкодити спастися (якщо не займуть місце Прототипу). Взагалі винятковий і спасає тільки Христос, і з цим неможливо сперечатися. Це визнають усі. Що ще нам потрібно? Що ще нам бракує в Христі? Де ми це шукатимемо?
