Людина, щоб жити, повинна мати волю до життя і внутрішню рушійну силу. Людина в депресії втрачає і волю (абулія), і силу, вона рухома силами пригнічення і аморфності, що врешті-решт призводять до руйнування. Така людина схильна до автоінтоксикації, бо усередині неї самої міститься отрута (гріх), що вбиває її і дух, і душу, і тіло. Розчарована в Богу, людях, собі, бо ні в кого з них не шукає підтримки, а в собі не знаходить сили, махнувши на усе рукою, вона опускається і духовно, і фізично (втрачає у вазі, не миється та ін.).
Нормальний стан для людини це активність, що спрямовується волею до життя і здійснюється за допомогою внутрішнього двигуна. Але в цьому нормальному стані можлива ненормальність. Це у випадку, коли двигун працює не на тому паливі.
Можна і з успіхом (тимчасовим, обмеженим рамками земного життя) використовувати заборонене паливо, духовний наркотик, що призводить у стан активності (як опіум розумові процеси Шерлока Холмса), але паралельно, як будь-який наркотик, – він руйнує.
Рушійна сила це любов. Але до кого? Наркотик – це любов до себе. Людина, сповнена гордості, амбіцій, самовпевненості, може досягти в житті багато чого. Але усе втратити у вічності. Але якщо нею рухає любов до Бога (Агапі), то вона увійде до Вічного Міста брамою.
Людина, що перебуває в стані депресії, це людина зжила, розтратила любов до себе, як паливо, але не придбала нічого натомість. Але порожнеча не природний стан людини, тому вона давить, як і відсутність звуку приголомшує, як і при відході світла підкрадається темрява. Але варто запросити Бога – і Він собою заповнить усю порожнечу, і пітьма відступить, і з’явиться спрага жити: рухатися, радіти, творити, робити, досягати, служити та ін. (двигун заробить на повну потугу). І усе це у сфері світла і добра. У Божественній площині і з Його благословення.
Життєвий успіх можна оцінювати по-різному, маючи для цього різні критерії. Людина, що рухається у сфері світла і добра, прагнутиме до іншого, ніж людина, в якої двигун внутрішнього згорання працює на «догоджанні самій собі». Егоїст, що служив весь час собі, на схилі віку, підвівши підсумок прожитим рокам, чи може сказати, що його життя вдалося? Він багато що може згадати, але що можуть згадати про нього інші з почуттям вдячності? Усе нажите в ім’я життєвого успіху залишиться іншим, але що піде услід за ним у вічність? «…Віднині блаженні мертві, які вмирають у Господі; так, говорить Дух, вони заспокояться від трудів своїх, і діла їхні йдуть услід за ними» (Одкр. 14:13).
