Фома Аквінський визначав самогубство потрійним смертним гріхом: 1. Гріх проти Бога, Який дав життя. 2. Проти громадського закону. 3. Проти людського єства (інстинкту самозбереження).
Формально ці положення можна оспорити. Так, Бог дав життя, але в людини ніхто не запитував, чи хоче вона взагалі бути і народитися в цей світ. Чи означає це автоматично, що і день смерті її не дано вибирати? Бог дав життя і з ним свободу, і випадки самогубств тільки підтверджують її (свободи) наявність. Громадські закони, інтереси суспільства не йдуть у порівняння з драмою індивіда в житті перед обличчям смерті. А як можна стверджувати, що інстинкт самозбереження лише він є частиною людського єства, коли сотні тисяч людей, що убили себе, доводять, що людському єству (чи вони не люди?) у рівній мірі може бути властива відсутність інстинкту самозбереження, а якщо його в них немає, то немає і гріха проти нього.
За першим пунктом можна сказати, що Бог у законі, даному Ізраїлю, заборонив вбивати, а отже, сюди відноситься веління: «не убий себе». Воно б відносилося, якби веління Боже було абсолютним. У такому разі «не убий себе» включалося б автоматично, але в тому і справа, що «не убий» було відносним і стосувалося лише єврея. А з язичниками, ідолопоклонниками Ізраїль воював сотні років, вбивав сотні тисяч ворогів, при цьому ніскільки не грішивши… Якщо є виключення в заповіді «не убий», то чому їх не може бути в положенні «не убий себе»? Сказати, що це Старий Завіт і при цьому нічого не пояснити, – означає не сказати нічого. Цікаво виходить: накласти на себе руки не можна (невибачний гріх), а звитягу в бою із сарацинами, нехристами можна і треба виявити в ім’я гробу Господнього…
Скільки праць було написано деякими християнськими богословами і філософами у виправдання застосування сили, для пояснення страти, що серед них нехристиянин Лев Толстой зі своєю проповіддю непротивлення злу силою виглядає мало не сиротливо. Невже в цих ідеологів «вогню і меча» віра у вічне життя і воскресіння з мертвих сприяє більшому знехтуванню людського життя? Чужого, але не свого… адже для вбивства виправдання є, для самогубства – жодних.
Так, будь-які пояснення будуть половинчастими, двозначними, що породжують нові питання, і тільки в Ньому ми можемо прояснити щось, тим більше питання життя і смерті. Тільки в Богу можна вирішити проблему в цілому.
Так, наша свобода не безмежна, вона має рамки істини. А істина визначена такою Богом. Наприклад, про те, що є дві даності: народження і смерть, і тільки в проміжку між цими подіями, що відбуваються без нашого вибору, ми можемо щось вибирати. Людина не має права від Бога вибирати свою смерть, хоча сама можливість цього залишається – як властива свободі можливість не підкорятися Богові (про сумні наслідки чого людина попереджена), окрім випадку самопожертвування. Але якщо виразитися конкретніше і глибше, то для людини зовнішні заборони «не можна» або дозволи «можна» не матимуть влади і сили без внутрішньої згоди з цим самої людини. Вона має розуміти чому, наприклад, «не можна», і сама хотіти цього. По-перше, вона має погодитися, що істина – дійсно істина.
Якими б не були зовнішні, формальні причини, що штовхнули людину на самогубство, увесь цей акт зведеться до одного спільного знаменника: життя втратило сенс. Немає сенсу пережити ганьбу, немає сенсу далі боротися, немає сенсу вистояти, витримати, вижити… Для чого? Сенс померти є, а сенсу жити далі – ні. Перше перетягує, переважує друге. До цього зводиться проблема суїциду в цілому.
«Я є путь, і істина, і ЖИТТЯ», – каже Христос. Заперечуючи життя, людина заперечує Христа. Колись у роздратуванні (а може, і люті) Мойсей ударив кілька разів по скелі, з якої потекла вода, за що був покараний неможливістю увійти до землі обітованої, і Апостол пояснює чому: «камінь же був Христос» (1Кор. 10:4). Так і в цьому випадку: самовбивця не просто зрікається власного життя, а зрікається ЖИТТЯ, Христа, і саме в ЦЬОМУ полягає гріх самогубства. Той, хто прийняв Христа, для якого Він став не просто сенсом життя, а самим життям («для мене життя – Христос» – Флп. 1:21) в усій його глибинній містичній суті, не може бути самогубцем. «І вже не я живу, а живе в мені Христос» (Гал. 2:20). В ім’я чого вбиває себе людина? Християнин же живе в ім’я Ісуса Христа, з Ним і в Ньому. Тільки стосовно Нього вияснюються і розплутуються складні питання, тільки в Христі ми можемо знайти відповіді на глобальні питання буття, зокрема питання народження, життя, смерті, вічності…
