«Той, хто розуміє гріх, розуміє чесноту і християнство, самого себе і світ навколо» (Новаліс).
Агіографія жанр цікавий і повчальний, але треба пам’ятати, що ті, хто описував життя святих, самі були далекі від святості, чому біографії можуть страждати неточностями, це якщо м’яко виразитися.
Знайомлячись з «літературним» святим, причесаним, солодкуватим і що в усьому відповідає кимсь придуманому образу святого (рухи неквапливі і плавні, говорить повільно і розмірено, голова завжди трохи повернена до неба та ін.), у людини не виникає бажання наближатися до Бога, якщо результати цього будуть схожі на цей зразок.
У романі Г. Гріна «Сила і слава» одна з набожних героїнь пригощала своїх дітей на ніч такими ось оповіданнями про святих угодників з блаженними посмішками, але діти устигали заснути, не чекаючи кінця, оскільки ці історії не чіпляли їх за живе, були не цікаві, а старшого сина заставляли сильно нудьгувати. Цей підліток вже перейнявся революційним запалом і військовою романтикою, він з повагою дивився на офіцера у формі, який щодня проходив повз їх будинок, мріючи про таку ж форму і зброю (офіцер одного разу дав поторкати кобуру цьому хлопцю і його вуличним друзям). Цей військовий керував арештом одного з останніх священиків, що залишилися в країні після приходу до влади диктатури, яка з першого дня оголосила релігію своїм кровним ворогом. Цей священик, що заплутався в сумнівах, протиріччях і гріхах, ховався як міг, але коли був спійманий, то мав можливість, зрікшись віри, одружитися і таким чином врятувати своє життя. Але він, у боротьбі провівши ніч, залишився твердим і уранці був розстріляний взводом солдатів, керованих згаданим офіцером.
Такий ось далекий від святості і солодкуватості мученик, що спокутує смертю помилки життя, зробив переворот у свідомості хлопчика, що дізнався про розстріл священика, який одного разу переночував у них у квартирі, що не могли зробити усі книжкові святі разом узяті. Увечері з вікна своєї квартири він плює на офіцера, що проходив повз, дивлячись тому прямо в очі, і потрапляє прямо на кобуру.
Вночі хлопчик розбуджений стуком у двері, він йде до дверей, думаючи, що це лейтенант прийшов поквитатися за плювок. «Він відімкнув важкі двері і розкрив їх. На вулиці стояв якийсь незнайомець – високий, худий, блідий; у руці в нього була валізка. Він назвав матір хлопчика і запитав, чи тут вона живе. Так, відповів хлопчик, але вона спить. Він потягнув на себе двері, але узконосий черевик не дав йому зачинити її. Незнайомець сказав:
– Я щойно з пароплава. Чи не можна… Мене направила до сеньйори одна її хороша знайома.
– Вона спить, – повторив хлопчик.
– Може, ти впустиш мене? – сказав незнайомець з дивною, переляканою посмішкою і шепнув: – Я священик.
– Священик? – вигукнув хлопчик.
– Так, – тихо сказав він. – Мене звуть отець… – Але хлопчик широко розкрив двері і припав до його руки, не давши йому назвати себе по імені».
***
Цікаво зіставити два фільми про святого Франциска Ассізького. Порівняти режисерську роботу, сценарій і гру акторів. Перший, англо-італійський фільм «Брат сонце і сестра місяць» (1972 р.), знятий Франко Дзефірелі, з Гремом Фолкнером у головній ролі більш відповідає показу «адекватного» святого. Окремо взята ця стрічка може бути сприйнята і непогано оцінена, але якщо її порівняти з фільмом «Франциск», то стають помітні недоробки і провальні моменти. Особливо це стосується образу самого засновника ордену францисканців (на мій суб’єктивний погляд).
«Франциск» датований 1989 роком (Італія – ФРН; режисер Ліліана Ковані, у ролі Франциска Міккі Рурк). Вражає незрівнянна гра Рурка, саме в цій ролі він перевершив самого себе, усіх цих крутих хлопців (за визнанням самого актора, ця роль найулюбленіша в його акторській кар’єрі). Саме Рурк, що має славу далекого від святості «мачо», неповторно зіграв святого, зумів перевтілитися, вжитися в його образ. Дивлячись на актора, важко уявити Франциска іншим. У його образі Франциск з’являється і святим, і звичайною людиною, що переслідується пристрастями і спокусами, такими зрозумілими і близькими нам. Дивлячись на святого, стає зрозуміло, що його висота могла бути і нашою, захоч ми піти його шляхом. Що стосується першого фільму, то в ньому Франциск з’являється як готова форма святості, він мало схожий на нас, його шлях неповторюваний, він за межами наших можливостей, на те він і святий. Це не зразок для наслідування, а ікона.
Вражаюче, грішник зіграв святого, і настільки вдало…
***
Грем Грін в іншому своєму романі, «Суть справи», спробував розкрити і зробити зрозумілим читачеві душу переконаного католика, що загруз у гріху (заплутавшись між дружиною і коханкою). Врешті-решт, не бачачи іншого способу вирішити проблему, не нашкодивши нікому, він зважився на самогубство, усвідомлено запроторюючи себе в пекло (за категоричним вченням церкви, з яким Грін спробував тут трішки полемізувати). Але і при цьому він повний бажання нікому не нашкодити і обставляє самогубство як нещасний випадок, але припускається помилки, завдяки якій усім відкривається його таємниця.
Грін показує марність і безглуздя такого рішення, у тому числі поведінкою жінок, заради яких Скобі (прізвище героя) свідомо пішов на вічні муки. Дружина під час похоронів починає фліртувати зі знайомим офіцером, прикидаючи, чи підходить він їй у ролі чоловіка, а коханка, через декілька днів після поховання тіла свого коханця, якого «по своєму» любила, поступається пристрасному натиску матроса, при цьому з байдужістю міркуючи: яка різниця, йому чи іншому, сьогодні або колись потім, все одно це колись станеться, так чому не зараз…
Наприкінці роману вдова розмовляє зі священиком і засмучується з приводу вічного прокляття, узятого на себе покійним, і марності в таких випадках молитов, на що священик говорить:
«– Господи спаси, місіс Скобі, не уявляйте, ніби ви… чи я… хоч щось знаємо про божественне милосердя!
– Але церква стверджує…
– Я знаю, що вона стверджує. Церква знає усі закони. Але вона і гадки не має про те, що твориться в людському серці».
До цього роману письменник узяв епіграфом слова Шарля Пегі: «Грішник осягає саму душу християнства… Ніхто так не розуміє християнства, як грішник. Хіба що святий». (Грішник Рурк, що перевтілився у святого?..)
Грін не наводить жодних аргументів на користь допустимості самогубства, але дає зрозуміти, що він симпатизує Скобі і не зовсім розділяє категоричності церкви відносно тих, що убили себе (на православній Русі їх тілам не надавали навіть місця на кладовищі), притому в цьому питанні християни одностайні як ніколи.
