«Праведний вірою живий буде» (Авв. 2:4; Рим. 1:17; Гал. 3:11; Євр. 10:38).
Чому Апостол Павло так багато писав вірним про віру? Зокрема, у Посланні до Євреїв (вважатимемо, що його написав саме Павло). Адже доступнішого, яснішого і видимого поняття, ніж віра, у християнстві важко відшукати. Але це тільки на перший погляд. Погляд, що ковзає по поверхні. При глибшому дослідженні питання в теорії і примірці його на практиці опиняємося перед низкою важко вирішуваних питань і поринаємо в темні глибини великої таємниці, у «морок віри» (за Лютером). Одні слова Христа про те, що май ми віру розміром з гірчичне зерно, могли б переставляти гори (Мф. 17:20), показують, що про віру ми знаємо не так вже багато, а маємо її і того менше (у світлі цього «дивний» вираз Ісуса про те, що Він, «коли прийде, чи знайде віру на землі» (Лк. 18:8), стає зрозумілішим).
Грем Грін у «Шляхах спасіння» художньо-поетичною мовою описав віру такими словами: «Уявлення про віру як про безтурботне море було втрачено назавжди, віра стала чимось на кшталт бурі, в якій щасливі губляться і тонуть, а нещасливі виживають, і їх, зломлених і спливаючих кров’ю, викидає на берег».
Пауль Тіліх вже теолого-філософською мовою визначав віру як крайній інтерес, а акт віри як «акт кінцевої істоти, яка захоплена нескінченним і звернена до нього» («Динаміка віри»).
Апостол Павло, знаходячись під натхненням Духа Святого, розповідав євреям, що «віра ж є здійснення очікуваного і впевненість у невидимому» (11:1).
Усе троє говорять про одне і те ж, хоч і різними мовами. Усе, що в дрібницях наповнює наше життя і нашу суть, займає тільки їм відведену нішу, але віра охоплює людини повністю, УСЮ її суть. Людина, що потрапила в бурю, навряд чи думатиме про непідстрижені нігті і хвилюватиметься за не вимкнену праску, вона вся буде захоплена лише одним – як вижити – і підпорядкує цій меті усі свої сили. Якщо людина вже упевнена в Невидимому і захоплена Нескінченним, то вона по самій природі цих стосунків (кінцевого з Нескінченним) не відводить Богу якусь нішу, нехай найбільш гідну і велику, але віддається Йому повністю, без залишку, на сто відсотків.
***
«Не бійся, тільки віруй» (Лк. 8:50) – такі слова сказав Ісус Іаїру, який дізнався про смерть дочки. Дорогою до будинку цього начальника синагоги до Сина Божого доторкалися різні люди, що тіснилися з усіх боків, але тільки при одному дотику до краю Його одягу Ісус відчув, як від Нього зійшла сила до того, хто доторкнувся. Винуватиця цього – жінка, що дванадцять років безрезультатно лікувалася, прийшла до убогості і відчаю, але тут одне-єдине торкання зробило її здоровою…
Віра невід’ємна від упокорювання: жінка підійшла мовчки до Ісуса ззаду; Закхей (Лк. 19:1-9), хоча і був начальником податкової служби і міг відкрито запросити Ісуса в гості, вліз на дерево, щоб побачити Христа, Який проходить повз; Авраам не просив Бога про скасування приношення Йому свого сина. Але це упокорювання не в сенсі «не смію». Це динамічне упокорювання, кероване відвагою: жінка торкається, Закхей лізе на дерево, Авраам бере дрова, сина і йде в землю Моріа.
Коли розум стикається з непрохідними перешкодами («ти надто старий, як і твоя дружина, щоб мати сина»), то вони долаються вірою, замішаною на довірі. Те, з чим зіткнувся Авраам і проте здолав, випадало з усього «нормального», йшло всупереч логіці, досвіду, розуму, етиці, добру і злу. Це не піти жити з насиджених предками місць в невідому країну і навіть не народити сина в старості, це принести його в жертву! Секрет поведінки Авраама в тій ситуації відкриває Апостол Павло: «Бо він думав, що Бог має силу і з мертвих воскресити» (Євр. 11:19).
Жінка, що витратила на лікарів і ліки усе своє майно, підходила до Христа не з «може», вона не міркувала: «не допоможе, тихенько піду непоміченою». Вона підійшла з установкою: тільки доторкнуся – видужаю!
Упокорювання, відвага, довіра, загалом – віра призводить до результатів: хвора отримує зцілення («Віра твоя спасла тебе» – Мф. 9:22); Христос приходить до Закхея («Нині прийшло спасіння дому цьому» – Лк. 19:9); Бог скасовує приношення в жертву Ісаака («тому що тепер Я знаю, що боїшся ти Бога і не пожалів сина твого, єдиного твого, для Мене» – Бут. 22:12).
