Але розпочавши розмову про дилему, перед якою багато хто постає: чи варто оплачувати роботу церковних служителів, не можна оминути увагою позицію самих служителів чи тих осіб, які з часом планують долучитися до якогось церковного служіння. Адже погодьтеся, для людей сторонніх – це швидше теоретичне питання, а для тих, хто в служінні або ж бажає долучитися до нього – питання цілком практичне.
Отже, давайте спочатку окреслимо межі за допомогою Біблії:
- «Той, хто трудиться, достойний нагороди своєї» (Мф. 10:10), – тому, зважаючи на це, можна стверджувати, що людина задіяна в церковному служінні може сподіватися на грошову чи якусь іншу матеріальну винагороду своєї праці. Звісно, за умови її виконання, адже «якщо хто не хоче трудитися, то нехай і не їсть» (2Сол. 3:10), і заразом нехай не розраховує на матеріальну винагороду.
- «Пусті суперечки між людьми з ушкодженим розумом, які позбавлені істини і думають, ніби побожність служить для прибутку. Віддаляйся від таких» (1Тим. 6:5), – а це застереження для того, щоб служіння Богові не перетворилося на служіння мамоні, що, на превеликий жаль, неодноразово відбувалося не те, що в церковній історії, а ледь не в кожній церковній общині.
Отже, межі окреслені: матеріальна винагорода служителя – цілком припустима річ, але служитель має пам’ятати, що він служить Богові Живому (і Святому), а не заради отримання матеріальної винагороди. І навіть у тому випадку, якщо розмір цієї винагороди може бути не цілком достатнім або ж взагалі недостатнім, він має пам’ятати, що його роботодавець – Бог, Який у потрібний час завжди (а можливо і назавжди) закриє всі потреби: «Роблячи добро, не будемо сумувати, бо у свій час пожнемо, якщо не ослабнемо» (Гал. 6:9).
А взагалі, у всіх незрозумілих випадках краще користуватися наступною біблійною порадою: «Якщо ж у кого з вас не вистачає мудрости, нехай просить у Бога, Який дає всім просто й без докорів, – і дасться йому» (Як. 1:5), і завжди в усьому покладатися на Господа (див. 1Пет. 5:7).
Автор: Михайло Лукін
