І ось нарешті він зважився поговорити із Садівником цілком відверто. Той часто працював на великій клумбі: розпушував землю, прибирав опале листя – загалом, роблячи все, щоб квітам було добре. Такий час Херувим і обрав для розмови.
Він кілька днів до цього готувався і так сильно хвилювався, що навіть не міг і мріяти.
Тож настав вирішальний момент. Садівник, усміхаючись, ішов до клумби – він завжди усміхається, коли доглядає за квітами, – і Херувим уже збирався його гукнути, аж раптом звідкись пролунав писклявий голосок:
– Садівнику!
Херувим навіть не відразу зрозумів, хто це сказав. Садівник теж почав озиратися, намагаючись зрозуміти, хто його кличе.
Нарешті він побачив маленьку білу Кульбабу, яка росла біля коріння старого Хака.
Садівник нахилився до Кульбаби.
– Так, моя малесенька.
– Вибач, Садівнику, що відриваю тебе від важливих справ, – пропищала Кульбаба, – але маю також дуже важливу справу.
– Слухаю тебе.
– Справа в тому, що з поривами вітру з моєї голови злітає красивий білий пух! Мене це дуже турбує.
Садівник добродушно усміхнувся.
– Не хвилюйся, це твоє насіння. Воно розлетиться по Саду, і з нього виростуть інші кульбаби.
– Ох, – із полегшенням зітхнула квіточка. – Дякую, Садівнику, ти мене заспокоїв, а то я вже такого собі понавигадувала!
– От дурненька, – розчулився Херувим, – могла б і в мене запитати, щоб не турбувати Садівника такими дрібницями.
Квіти, які чули цю розмову, теж усміхалися, як і всі ми часом розчулюємося від дитячого лепету.
Аж ось Херувим нарешті наважився.
– Садівнику!
Слід сказати, що в усьому Саду ні в кого не було такого мужнього й ділового голосу, як у Херувима, а цього разу він пролунав особливо врочисто.
– Я маю до тебе важливу справу!
І тут сталося те, чого Херувим аж ніяк не очікував. Садівник повернувся до нього з тією ж ніжною усмішкою:
– Так, мій малесенький.
Херувим розгубився, потім почервонів, зблід і насилу пробурмотів:
– Ні, дарма, іншим разом.
– Добре, – Садівник провів рукою по його бутону й розпушив землю навколо його коренів.
До кінця дня Херувим намагався не показувати, що з ним щось не так, хоча насправді він насилу стримувався, щоб не розридатися. Але щойно квіти закрили свої бутони і Сад занурився в глибокий сон, він дав волю своїм почуттям.
– Яка ганьба! Перед усім Садом! Яке публічне приниження!
Йому здавалося, що всі квіти сміються з нього за своїми закритими бутонами: «А як щодо його мрії? Невже він помилився і ніякої великої місії не існує?» Ні! Цього не може бути!
