Було дуже холодно. Ми з Дмитриком зайшли в під’їзд погрітися. Раптом ми почули жалісний писк, який лунав із кутка за ліфтом. У темряві ми ледь розгледіли, що там, на шматку газети лежать троє малесеньких кошенят. Двоє з них були мертвими, а третє ворушилося та жалібно пищало.
Було дуже страшно, але ми мусили допомогти цій маленькій живій істоті. У Дмитрика знайшлася носова хустина. Я обережно взяв кошеня, загорнув у носовичка та поклав у кишеню сорочки.
Куди його тепер? У Дмитра вдома є кіт, його батьки точно не дозволять узяти ще одного. А в мене – собака та папуга. Та ще моя мама не дуже полюбляє котів.
Проте ми пішли до мене.
Мама відчинила двері. Ми нерішуче увійшли. Мама із підозрою подивилась і спитала:
– Що іще?
– Тут кошенятко, – тихенько відповів я.
– Ніяких кошенят! Вітю, у тебе ж є Кузя та Кеша. Навіщо тобі ще кіт? Ні, я не дозволяю! Ідіть, віднесіть його туди, де взяли… А де воно?
Я витяг із кишені свій скарб і простягнув мамі. Вона розгорнула носовичка й охнула. Я зрозумів, що кошеня залишиться в нас!
Ми знайшли порожню коробку з-під взуття, зробили підстилку із старої футболки й поклали туди нашого «прийму». Мама підігріла трохи молока, і ми погодували кошеня з піпетки.
Кошеня було сліпе, голе і геть беззахисне. На животі в нього ще була пуповина. Мабуть, його викинули одразу після народження. Воно жалісно пищало. Ми вирішили, що йому холодно. Мама увімкнула настільну лампу й спрямувала світло на нього, щоб малюку було тепліше. Кошенятко зігрілося й заснуло.
Мама сказала:
– Я не знаю, чи виживе воно, чи зможемо ми замінити йому маму.
Ми з Дмитром були готові на все. Ми побігли в магазин і купили коробку дитячого харчування «Малюк». В аптеці придбали кілька піпеток, знайшли та помили маленькі пляшечки.
На той час, як кошеня прокинулося, у нас напоготові стояли дві пляшечки – одна з молоком, інша з водою. Ми натягнули на них резинки від піпеток. Вийшли чудові соски для годування нашого «немовляти».
Коли кошеня прокинулось, ми нагодували його. І воно знову заснуло. Дмитрик пішов додому, а ми з мамою та Сергієм, який саме повернувся зі школи, ще довго сиділи біля коробки з нашим новим мешканцем. Кузя спочатку фиркав та гавкав, а потім принюхався й заспокоївся. Він лежав на своєму килимку і ревниво спостерігав, як ми клопочемось біля якогось нещасного кошеняти.
Уночі пролунав знайомий писк. Ми з Сергійком підхопилися й побігли до кошеняти. Молоко в нас було напоготові, малюк поїв і знову заснув. Так було три рази впродовж ночі. Вранці ми ледь продерли очі. Мама нас заспокоїла:
– Маленькі діти завжди плачуть уночі. Але це триває не надто довго – лише кілька місяців.
Так… Почалися наші будні.
Вранці я годував Тосика – таке ім’я дали ми нашому кошеняті. Вдень Сергій прибігав зі школи на великій перерві. А ввечері годували всі по черзі. Уночі теж – то мама, то ми з Сергієм, інколи навіть тато.
Крім годівлі треба було ще слідкувати, щоб підстилка в коробці була завжди сухою та чистою. Мама сказала, що мами-кицьки вилизують своїх дітей, тому кошенята завжди сухенькі та чистенькі. Ми взяли мисочку й два рази на день мили Тосикові задні лапки й хвостика в теплій воді та витирали насухо серветкою.
Тосик ріс.
Ми зрозуміли, що він виживе. Ми дуже хотіли цього. Він ставав дедалі пухнастішим, вушка стали більшими, і нарешті відкрились оченята. Спочатку вони були мутно-сині, а потім стали зеленкуватого «котячого» кольору.
Це був звичайний біло-сірий кіт. Але для нас Тосик був найкращим котом у світі.
Незабаром він перебрався зі своєї коробки на Кузин килимок і поміняв свою пляшечку на Кузину миску. Кузя не ображався, він розумів, що Тосик молодший за нього. А з малечі що візьмеш?
А нещодавно по телевізору транслювали конкурс краси. Тільки не людський, а котячий. Там були різні коти та кицьки. І ангорські, й перські, й сіамські…
Але наш Тосик… Усе одно він кращий за всіх отих котів. Я ніколи не проміняв би його навіть на переможця цього конкурсу.
Якби я його не знайшов, він би загинув. Як я боявся за нього! Я не спав уночі. Цей кіт просто весь складається із моєї любові. Він мій. Я врятував його.
Ісус любить кожного з нас. Якби не Він, ми б загинули. Ми приводимо до Нього беззахисні й слабкі. Він дарує життя.
