Ура! Сьогодні ми йдемо купувати собаку! Цілий рік я чекав на цей день.
О сьомій ранку я одягнувся, умився і навіть черевики почистив. Ми їдемо на Пташиний ринок! Я стягнув із тата ковдру, і хвилин за сорок ми були готові. Я дуже хвилювався, що тато забуде вдома гроші або загубить їх дорогою.
Нарешті ми вийшли з дому. Ми їхали в метро, потім трамваєм. Це було так довго! Я хвилювався, боячись, що, поки ми доїдемо, усіх собак на ринку розберуть.
І от ми дісталися ринку. Кого тут тільки немає: кошенята, папуги, канарки! Усі пищать, співають, гомонять. А іще тут і пташина їжа, і кактуси, і акваріуми з рибками, і жаби, і тритони, і черепахи. Я б, звісно, купив черепаху та кілька тритонів… І ще мені дуже сподобались білі миші. У них були веселі оченята-намистинки, і вони так кумедно бігали по своєму дерев’яному будиночку й висовували носики з віконець. Але мені потрібний собака. Тільки собака може стати справжнім другом.
Я відтягнув тата від будиночка з мишами, і от ми біля собак Коллі, ньюфаундленд, чау-чау. Які гарні! Але це надто великі собаки. Мама нам категорично заборонила купляти великого собаку Ми пішли далі. Бассети, такси, пуделі – чорні та білі, королівські та карликові. Але це були породисті й дорогі собаки. Тато сказав, що наших грошей вистачить хіба що на хвіст такого собаки. І тут я побачив МОГО СОБАКУ!
Це було незвичайне цуценя – кудлата брунатна грудочка з величезними карими очима та носом, схожим на шоколадну цукерку. Його хазяйка почепила йому на шию величезного синього капронового банта, мабуть, для краси. Цуценя крутило головою, намагаючись зняти цю прикрасу. Воно губило рівновагу й валилося долу, смішно задираючи товсті лапи.
Я підійшов ближче. Цуценя подивилось на мене своїми довірливими очима й тикнулося мокрим носом у мою долоню.
– Кузя! – сказав я йому.
Цуцик смішно нахилив голову вбік, хотів, мабуть, гавкнути. Але в нього нічого не вийшло. Він позіхнув і знову почав воювати із своїм бантом.
Хазяйка назвала ціну. Тато потягнув мене за рукав й прошепотів мені на вухо:
– У нас грошей на три таких Кузі, ходімо, подивимось інших собак, дорожчих.
Але це був МІЙ СОБАКА! Собака моєї мрії! Ніхто інший мені не потрібен! Навіть ротвейлер. Навіть сеттер.
Ми купили Кузю. Я звільнив його від банта, і він із вдячністю лизнув мого носа. Я ніс його під курткою. Він був теплий та важкенький. Мій Кузя! На гроші, що в нас лишилися, ми купили кавун та букет хризантем для мами.
Мамі Кузя дуже сподобався. Вона нас трішечки посварила, що ми не спитали, якої породи цей пес. Тато її заспокоїв, сказав, що це точно не сенбернар і вже зовсім не кавказька вівчарка. І ми вирішили: нехай він підросте, а порода визначиться сама.
Кузя ріс дуже кмітливим і добрим собакою. Він був веселий, і мінський, необразливий, приязний та відданий пес.
Минула осінь, за нею зима. Навесні мама заспокоїлась. Вона побачила, що Кузя не буде великим собакою. Щоправда, його породу ми так і не визначили. У нього в роду були, мабуть, тер’єри, болонки, може, хтось іще. Однак усе це не мало жодного значення. Кузя був нашим улюбленцем і справжнім другом. Він гуляв зі мною у дворі, бігав за м’ячем, копирсався з малюками в пісочнику.
І от одного разу він загубився. Я залишив його на дитячому майданчику, а сам побіг на хвилинку додому. Я тільки зарядив водяного пістолета водою й відразу ж повернувся. Але Кузі вже не було. Я кликав його, розпитував усіх, але ніхто його не бачив. Я вибіг на вулицю, побіг у сусідній двір. Його там теж не було. Хлопці допомагали його шукати. Ми бігали і до пошти, і навіть до школи. Кузі ніде не було.
Тато повернувся з роботи, ми разом із ним та братом Сергієм іще раз обійшли все навколо. Почало смеркатися. Ми пішли додому. Мама заспокоювала мене, кажучи, що Кузя обов’язково знайдеться, що він сам повернеться. Адже це собака, у нього нюх, він знайде дорогу додому. Кузя просто загрався, заблукав, але він повернеться.
Ми полягали спати. Сергій зітхав та крутився на ліжку, а я ревів у подушку. Я довго не міг заснути. Увесь час підскакував та біг до дверей. Мені здавалося, що Кузя скиглить під дверима. Тато вночі ще два рази виходив на вулицю. Кузі не було.
Він не повернувся ні на другий день, ні на третій. Ми з Сергієм написали об’яви та розклеїли їх скрізь: «Пропав собака, брунатний, звуть Кузя. Хто знайде його, одержить винагороду». Ми дістали гроші, які збирали на скейт. Але ніхто не прийшов.
Щоразу, коли надворі гавкав собака, я вибігав на балкон, але це був не Кузя. Тато навіть сказав, що купить мені інше цуценя Я плакав. А мама тільки зітхала:
– Ніхто нам його не замінить.
Поступово я звик, що Кузі немає. Мама сховала його миску ті килимок. Я залишився без собаки.
Уночі, коли всі лягали спати, я думав про Кузю. Я вигадав, що він заблукав і його підібрали хороші люди. Я вигадав Кузі доброго хазяїна, який любить його, як я. Я вигадав, що Кузя здійснить якийсь подвиг: затримає злочинця або врятує дитину з вогню. І Кузю покажуть по телевізору. І назвуть його адресу. Я піду до його нового хазяїна, і Кузя знов буде зі мною. А з новим хазяїном ми будемо товаришувати.
Але це були лише мрії… Я був без собаки.
…Того дня ми з Сергієм гуляли в ботанічному саду. Була осінь Ми довго блукали алеями. Аж раптом між кущів промайнула брунатна собача спина. Ми з Сергієм побігли в той бік. Я закричав:
– Кузя!
У той самий час з іншого кінця алеї якийсь хлопчик крикнув:
– Кінг!
Пес зупинився.
Я кричав:
– Кузя!
Хлопчик кликав:
– Кінг!
Але це був мій собака! Це був Кузя. Він зволікав якусь мить. Але він упізнав мене, впізнав мій голос. Він побіг алеєю назустріч мені. Він летів! Він лизав моє обличчя, руки, шию. Я стискав його в обіймах цілував його:
– Кузя, Кузя!
Незнайомий хлопець підійшов до нас і ще раз покликав:
– Кінг!
– Сам ти Кінг, – сказав Сергій. – Це Кузя. Він загубився три місяці тому. Це наш собака.
Хлопець сумно подивився на собаку. Я відпустив Кузю на землю. Він підбіг до хлопця, лизнув його в ніс і знов повернувся до мене.
Хлопець м’яв у руках поводок:
– Ми знайшли його, у нього була перебита лапа. Ми лікували його…
– Але я так шукав його! Це мій собака.
– Так, – сказав хлопчик, – я не сперечаюсь. Він упізнав твій голос. Він не Кінг, він Кузя.
– Хочеш, будемо дружити? – запропонував я.
Хлопчик посміхнувся й кивнув головою.
Коли пастух зве свої вівці, вони впізнають його голос і йдуть до нього. Маленьке цуценя впізнає голос свого хазяїна з тисяч інших голосів, дитина знає голос своєї мами. Ми хочемо, щоб ти знав голос Ісуса, ми хочемо, щоб ти, коли Він покличе тебе, почув Його голос і прийшов до Нього, і Він скаже тобі: «Ти – Мій».
