Я хочу розповісти вам, яка дивовижна історія сталася зі мною.
Учора ввечері – я тільки-но зібрався дивитися мультики – чую, як мама каже моєму старшому братові:
– Сергію, сходи, будь ласка, у крамницю по хліб.
А Сергій, звичайно, до мене:
– Вітю, збігай ти по хліб, бо в мене завтра контрольна з геометрії, я мушу вчити теореми.
А я йому й кажу:
– Мене твоя контрольна не обходить! Зараз мультики розпочнуться. І взагалі, це ж тобі мама наказала йти по хліб, а не мені.
А Сергій, звичайно, й слухати мене не схотів, сунув гроші мені в руки та й випхав за двері. Ну й розлютився ж я на нього! Та що вдієш? Тож побіг у крамницю. Я сподівався, що встигну до початку дитячої програми. Але там була величезна черга! Довелося мені влаштуватися в самому хвості. Я стояв і лютував – на чергу, на Сергія, на цілий світ. Я не міг встояти на місці, крутився й підстрибував, мені навіть зауваження зробили, Нарешті я купив хліба й мерщій кинувся до виходу, і, чесне слово, я не помітив старенької бабусі з кошиком, яка саме заходила до крамниці. З льоту наскочив на неї та вибив з її рук кошика з яблуками. Я дуже перелякався й розгубився, коли побачив що всі яблука розкотилися по підлозі. А тут іще черга на мене накинулася:
– Що за хлопець! Тут стояв, крутився, усім заважав, а тепер ледь бабусю не вбив!
А я тільки стояв та бурмотів:
– Пробачте, я не навмисно.
А бабуся лагідно так каже:
– Нічого, синку, ми з тобою зараз ці яблучка швиденько зберемо.
І вона – уявляєте – погладила мене по голові. Я допоміг їй зібрати та скласти яблука до кошика. І от подаю їй останнє яблучко… А вона узяла його та й каже:
– Дивись, хлопчику, з ним нічого не сталося, воно таке ж гарне, як і було. – І дає це яблуко мені: – Візьми його собі, тільки добре вимий вдома. – І знову погладила мене по голові. Уявляєте?
Я пішов додому. Я вже не поспішав і про мультики й не згадував. Мені, щиро кажучи, вже не кортіло їх дивитися. Я прийшов додому, поклав хліб на стіл і заходився мити під краном своє яблучко. Воно було таке гарне, рум’яне, блискуче.
Увесь цей час я думав про бабусю – яке в неї було добре обличчя, як вона гладила мене по голові. Уявити тільки, вона – зовсім чужа людина – сказала мені такі добрі слова, замість того щоб насваритися й вилаяти мене. Адже я ледве не збив її з ніг, розсипав її яблука по брудній підлозі. А вона ані словом не дорікнула мені, навіть яблучком пригостила.
І тут мені стало так соромно!
Я розлютився на свого рідного брата через таку дрібницю!
Я так сердився на нього! Вигадував йому страшну помсту за те, що не зміг подивитися якісь пусті мультики. Як мені було соромно!
Я вимив яблуко й пішов до Сергія. Він відірвався від своєї геометрії:
– А, це ти, Вітько? Ну що, не встиг на мультики?
Простягнувши йому яблучко, я відповів:
– Та нічого, Сергію! Ти пробач мені, я сам мав запропонувати сходити замість тебе. – І даю йому яблуко.
А Сергій мені й каже:
– Вітю, це ти мені пробач, я б зміг сходити сам, але мені дійсно треба вчити геометрію. – І він знов занурився у свій підручник. Я сів на дивані в куточку й сиджу собі. Але за кілька хвилин бачу, взяв Сергійко своє яблучко та й попрямував на кухню, до мами. Я, звісно, за ним, тихенько. Підходить Сергій до мами й каже:
– Матусю, пробач мені, що я вчора посварився з тобою. Я таки знайшов свого словника серед книг, ти його не чіпала.
А мама відповідає:
– Ой, Сергійко, це ти мені пробач, що я так часто сварюся на тебе. Але ж ти й насправді не винен, що в тебе так багато книжок і підручників. Настав час обладнати ще одну полицю. От ви в суботу з Вітьком цим і займіться.
– Добре, матусю, – каже Сергій, дає їй яблучко і, посміхаючись, йде до своєї кімнати. А я в кухні сів на стільці та спостерігаю, що ж далі буде. Дивлюся, взяла мама яблучко, підійшла до вікна, про щось задумалася. А тут ключ у замку повернувся. Це тато з роботи прийшов. У руках у нього квіти, а ще й тортик, між іншим. А мама на нього й не дивиться. Річ утім, що нещодавно в мами день народження був, а наш тато так запрацювався, що забув її привітати. Мама образилася, навіть не розмовляє з ним. А татко щодня їй квіти приносить, у нас уже всі вази зайняті. А мама все ображається.
Сиджу я тихесенько. Мама до вікна відвернулася, яблучко до щоки притулила, а татко у дверях із квітами та тортиком тупцює. Тут мама повертається до нього й каже:
– О! Сьогодні в нас буде свято! Хлопці, несіть найкращі чашки. Будемо пити чай з тортом!
Татко аж розквітнув:
– Ти пробач мені, люба. – Це він мамі каже.
А мама відповідає:
– То ти мені пробач – знайшла через що ображатися! Я ж і без вітань і квітів знаю, що ти мене любиш, просто в тебе дуже багато роботи, можна й про свій день народження забути!
І дає мама татові яблучко.
Сіли ми за стіл. На столі чай, торт, чашки найкращі, квіти навколо. Усі задоволені! Аж татко каже мені:
– Сину, пробач мені, що я обіцяв повести тебе в планетарій, та досі не зібрався. Цієї неділі обов’язково підемо. – І з цими словами дає він мені яблучко…
Того вечора я довго не міг заснути. Я поклав яблучко під подушку й подумки все повертався й повертався до подій минулого дня. Я думав про бабусю, про наші образи, про яблучко, яке нас усіх помирило. Воно, мабуть, не просте, а чарівне, вирішив я.
Вранці я прокинувся, умився й побіг на вулицю. Я вирішив знайти ту бабусю. Я побіг до крамниці – чомусь був упевнений, що знайду її там. Вона, і справді, сиділа на лавочці біля крамниці з кошиком яблук. Я відразу впізнав її – в неї такі добрі очі й та сама хустинка у квіточку. Я підійшов до неї, привітався, розповів про вчорашні події, а відтак запитав:
– Бабусю, те яблучко, що ви мені дали вчора, чарівне? Воно навчило нас пробачати одне одного. Воно, мабуть, і вас навчило бути такою доброю?
А бабуся посміхнулася та й каже:
– Ні, синку, це яблучко звичайнісіньке. Не воно мене навчило пробачати, а Господь Ісус Христос. Він учить пробачати й просити пробачення. Він учить добра й любові. А добро, яке ти зробиш людям, породжує добро. І любов породжує любов. І те добре, що ти зробив комусь, обов’язково повернеться до тебе, як повернулося до тебе твоє яблучко. – І вона знов погладила мене по голові.
