Минулої суботи ми з Сергійком ходили до зоопарку. І яка ж там сила-силенна різних звірів! І олені, й ведмеді, й тигри! Спочатку ми пішли до басейну, де плавали тюлені. На березі вони видавалися вайлуватими та незграбними, проте у воді це були спритні, меткі й дуже рухливі істоти.
– Дивись-но, – сказав Сергій, – у тюленя замість ніг та хвості ласти, тому він так добре плаває.
«Звісно, – подумав я, – якби мені такі ласти, я б теж плавав не гірше за тюленя».
А потім ми пішли подивитися на слона. Уявляєте, у нього замість носа – хобот! Ми бачили, як слон брав хоботом їжу з годівниці та відправляв її собі до рота. А потім він набрав води з відра й почав поливати себе, наче з душу.
«Оце класно! – подумав я. – Якби ж то мені такого хобота! Я б із нього поливав бабусині полуниці на городі. От добре – набрав води в хобота та й ходи собі, поливай. Ані відра не треба тягати за собою, ані лійки».
А потім ми пішли до вольєру, де були мавпи. Ну й кумедні ж це істоти! Вони спритно лазили по клітці, стрибали та ганялися одна за одною. Потім ми з Сергієм побачили, як одна мавпочка ухопилася хвостом за щабель та й повисла на ньому. При цьому «руки» в неї лишилися вільними, і мавпа цими обома «руками» почала чистити банан і з превеликим апетитом його їсти.
«Виходить, – подумав я, – у мавпи хвіст – щось на зразок додаткової руки. Ото якби мені такого хвоста! Я б заліз на бабусину вишню, зачепився б хвостом за гілляку й двома руками зривав би вишні та їв їх!»
Потім ми рушили далі й побачили в тераріумі черепаху. Вона повільно повзала серед каміння. Ця тварина була спокійна та байдужа.
«Звісно, – подумав я, – якби мені на голову такого панцира, я б теж був спокійний, нічого б не боявся, навіть Сергійкових стусанів».
Ми ще довго блукали зоопарком та розглядали різних звірів. Бачили левів, жирафів, кумедних гуанако, невправних носорогів. Багатьох тварин я бачив уперше й навіть їх назви не запам’ятав. Додому ми повернулися по обіді, дуже втомлені від довгого ходіння та вражень. Мама не стала слухати моїх розповідей, а натомість відправила мене спати. Я майже не сперечався, ліг у ліжко й одразу заснув. І тут мені наснився сон…
Снилося мені, що я плаваю та пірнаю в басейні. Замість рук і ніг у мене ласти. А замість носа – хобот. Я набираю ним воду та ллю собі на голову. Бризки – у різні боки, адже на голові в мене панцир, як у черепахи. Спритно підпливаю до краю басейну, вилізаю на нього – й заплигую на пальму. А потім чіпляюся своїм хвостом за гілку й усіма чотирма ластами рву з пальми вишні та їм їх…
Від жаху я прокинувся, зіскочив з ліжка й побіг до дзеркала. На мене дивилося моє власне перелякане обличчя. Панцира на голові не було, руки й ноги були звичайні, без ластів, ніс – людський, хвоста теж не було. Я полегшено зітхнув – це був лише сон!
А ввечері, коли тато читав Біблію, він прочитав з Псалтирі такий вірш: «Прославляю Тебе, що я дивно утворений!» І я подумав: «Як же я дивно, дивовижно утворений! У мене є руки, якими я можу писати, малювати, майструвати… У мене є ноги, і я можу ходити, бігати, стрибати… У мене є чудовий ніс, який дуже добре чує, коли мама в кухні готує щось смачненьке. У мене є очі, якими я бачу весь цей чудовий світ, дарований мені Творцем. А найчудовіше те, що я маю серце, яке вміє любити маму, тата, Сергійка й Господа, Який створив та любить мене!»
Прославляю Тебе, що я дивно утворений!
