Залишення дому Божого було не єдиним злом, з яким Неемії довелося боротися. Наступним було порушення суботи. Він говорить: «Тими днями бачив я в Юдеї таких, що топтали в суботу чавила, і носили снопи, і нав’ючували на ослів вино, виноград, і фіґі, і всілякий тягар, і везли до Єрусалиму суботнього дня». (Неем. 13:15). Вони також у суботу продавали продукти харчування й товари від жителів Тира (Неем. 13:16). Оскільки вони втратили всяку чутливість до вимог Бога стосовно Його дому, то природним наслідком цього було те, що вони стали нехтувати святістю сьомого дня, дотримання якого після викуплення з Єгипту й далі було встановлено Богом у зв’язку з кожним завітом, в який Йому було завгодно вступити зі Своїм народом Ізраїлем (Вих. 16:23-30; Повт. Зак. 5:14-15).
Отже, опоганення суботи було ознакою того, що вони далеко зайшли у відступництві, що вони насправді були на межі відступництва, тому що грішили проти світла й проти знання. Неемія у своїх ревнощах про Бога обурився й докоряв «Юдиним шляхетним та й сказав їм: “Що це за річ, яку ви робите, і безчестите суботній день? Чи ж не так робили ваші батьки, а наш Бог спровадив усе це зло на нас та на це місто? А ви побільшуєте жар гніву на Ізраїля зневажанням суботи”» (Неем. 13:17-18). Ми зазначимо, що як начальники були відповідальні за залишення дому Божого, так шляхетні стояли на чолі злочину проти суботи. В обох випадках джерело пороку перебувало в тих, кому слід було бути прикладом для народу.
Так буває завжди в часи загального занепаду, оскільки тільки лідери можуть захопити маси за собою в гріх. Але сам цей факт зробив завдання Неемії важчим. Йому доводилося наодинці протистояти тим, на кого він мав право розраховувати в підтримці свого авторитету й впливу. Воістину, він був вірним чоловіком, і оскільки він був таким, то Бог був із ним у його боротьбі з порушниками закону в Ізраїлі. Викривши перед усіма тих, хто згрішив (див. 1Тим. 5:20), Неемія використовував свій авторитет начальника, щоб попередити повторення зла. По-перше, він розпорядився про те, щоб ворота Єрусалима замикалися до настання темряви напередодні суботи і щоб вони залишалися замкненими до закінчення суботи. Те, що він поставив деяких зі своїх слуг біля воріт стежити за тим, «щоб тягар не входив суботнього дня», показує, як мало було тих, на кого він міг покластися в цьому служінні (Неем. 13:19).
Більше того, він сам приділяв значну увагу цьому питанню. Так, коли торговці й продавці з Тира ночували поза Єрусалимом раз або два – сама їх присутність була спокусою для народу, – він строго виказував їм і пригрозив накласти на них руки, і так вони були змушені піти геть (Неем. 13:20-21). Нарешті, він «сказав… Левитам, щоб вони очистилися й приходили стерегти брами, щоб освятити суботній день» (Неем. 13:22). Це прекрасна картина того, як один відданий чоловік із усіх своїх сил прагнув протистояти потоку зла й пороку. Для людського ока це могло здатися безуспішною боротьбою й навіть провалом, якщо дивитися на зовнішні результати. Але Неемія вів Божу битву, і він знав це, а також те, що якщо він залишиться вірним Йому, то поразки не буде.
Бог оцінює битву і зараховує як перемогу те, на що очі людини дивляться як на нещастя (див. Іс. 49:4-6). У певній мірі Неемія засвоїв цей урок, і тому він знову звертається до Бога з молитвою: «Також це запам’ятай мені, Боже мій, і змилуйся надо мною за великістю милості Твоєї!» (Неем. 13:22). Неемія дивиться не на людину, а на Бога; і хоча він бажає бути згаданим «і за це», однак у щирому смиренні, усвідомлюючи всі свої слабкості й невдачі, він лише молиться, щоб бути помилуваним по великій Божій милості. Блаженний стан душі, коли раб почуває, що, яким би не було його служіння, йому немає на що покладатися, крім милості Божої! На цій підставі – бо Сам Христос є його каналом і вираженням – він може спочивати, якими б не були його випробування й битви, у досконалому мирі й безпеці.
Але було ще одне випробування. Неемія говорить: «Тими днями бачив я також юдеїв, що брали собі за жінок ашдодянок, аммонітянок, моавітянок. А їхні сини говорили наполовину по-ашдодському, і не вміли говорити по-юдейському, а говорили мовою того чи того народу» (Неем. 13:23-24). Це було зло, яке так глибоко торкнулося серця Ездри і яке він щиро прагнув викоренити (див. Езд. 9:1-3); але воно з’явилося знову, несучи явне й сумне свідчення про стан народу, і Неемії доводилося стикатися з ним упродовж всієї своєї праці (Неем. 9:2; 10:31). Що ж це означало? Те, що Ізраїль залишив основу відділення для Бога й ламав святу стіну – «серединну перегороду», якою він ізолював себе від усіх народів, що жили по всій землі.
Насправді це було не що інше, як заперечення того, що вони були Богом вибраною нацією – святим народом для Господа, і, по суті, це була відмова від усіх привілеїв, благословень і надій свого покликання. Тому не дивно, що Неемія сповнився такого святого обурення, що він «докоряв… Їм, і проклинав їх, і бив декого з них, і рвав їм волосся, і заприсягав їх Богом, кажучи: “Не давайте ваших дочок їхнім синам, і не беріть їхніх дочок для ваших синів та для вас”» (Неем. 13:25). Крім того, він нагадав їм сумний приклад Соломона, що «між багатьма народами не було такого царя, як він, і був уподобаний Богові своєму, і Бог настановив його царем над усім Ізраїлем, – і його ввели в гріх ті чужі жінки. І тому чи ж чуте було таке, щоб чинити все це велике лихо на спроневірення проти нашого Бога, щоб брати чужих жінок?» (Неем. 13:25-27).
Мабуть, це було гірке випробування для серця Неемії. Саме повідомлення про велике приниження й страждання залишку в цій області, а також про те, що стіна зруйнована, а брами спалені вогнем (Неем. 1:3), було засобом, який збудив у його душі бажання усунути ці пороки. Бажання його серця було задоволено, і він пішов в Єрусалим, трудився там багато років, і, нарешті, по доброті Бога, він побачив виконання своїх бажань. Але тепер, одночасно із закінченням своєї праці, він повинен уболівати про відверте небажання народу залишатися у святій безпеці в межах стіни відділення. Їхній скарб був у світі, і їхні серця були також там, і тому вони постійно поверталися спиною до всіх благословень святого місця, в яке вони були поміщені. Але Неемія все-таки був безстрашним і з невтомною силою продовжував свою працю на благо свого народу, прагнучи для слави Божої виснажувати себе й обділяти себе в служінні їм.
По-перше, він «прогнав» від себе одного з синів Йояди, сина первосвященика Ел’яшіва, який був зятем Санваллата, хоронянина (Неем. 13:28). Ел’яшів сам, як ми бачили, був близьким родичем Товійї, так що він і його родина були пов’язані з двома активними ворогами Ізраїлю. Отже, тут, у родині первосвященика, перебувало джерело розпусти, з якого випливали похмурі й гіркі ріки гріха до народу. Вигнати грішника – це було все, що Неемія міг зробити сам; але він мав і інший засіб, яким він скористався, – він віддав цю справу Богові: «Запам’ятай же їм, Боже мій, за сплямлення священства та заповіту священичого та левитського!» (Неем. 13:29; Лев. 21:1-24; Мал. 2:4-7).
Може здатися дивним, що Неемія, наділений владою начальника, не здійснив подальшого покарання цього винного священика. Але справа в тому, що в дисциплінарних заходах неможливо піднятися вище морального стану народу. Робити це – означало б грати на руку ворогові; і з цієї причини багато благочестивих чоловіків змушені залишатися бездіяльними перед явними і волаючими відступами від Слова Божого й задовольнятися, як Неемія, зойками до Господа про тих, що згрішили. Якщо немає усвідомлення гріха, то тільки Господь може мати справу з тими, хто згрішив, хоча часто може знадобитися, як у даному випадку, вигнання грішника геть.
Але серед усього безладдя є благословенна можливість – віддавати все Господеві, Який у Свій час відстоїть честь імені, яке ми могли опорочити. Проте Неемія продовжує свою роботу над перебудовою. Він говорить: «І очистив я їх від усього чужого, і встановив черги для священиків та для Левитів, кожного в службі їх, і для пожертви дров в означених часах, і для первоплодів» (Неем. 13:30-31). На даний момент усе організовано відповідно до Божих вимог, і, таким чином, Неемія стає подобою, якщо не чітким прообразом, Того, Хто «сяде топити та чистити срібло, і очистить синів Левія, і їх перечистить, як золото й срібло, і будуть для Господа жертву приносити в правді» (Мал. 3:3).
Так завершується розповідь про працю Неемії. Він повністю ототожнив себе з інтересами Господа та Ізраїлем і завзято продовжував свою працю серед опору й приниження. Тепер, коли справа завершилася, він з радістю залишає всі плоди в руках Бога. Тому, відводячи погляд від своєї праці й від себе, він викликує: «Запам’ятай же мене, Боже мій, на добро!» (Неем. 13:31). Ця молитва вже одержала відповідь, бо саме Бог улаштував так, що ця розповідь про працю Неемії була збережена; і Він відповість на неї ще більше, бо прийде час, коли Він відкрито підтвердить вірне служіння Неемії відповідно до Своєї власної досконалої оцінки його праці.
Хоча вірно й те (завжди треба це пам’ятати!), що тільки благодать дає силу й стійкість у служінні в серця будь-яких людей, також вірно й те, що та ж благодать зараховує результати праці тим, у чиїх серцях вони були зроблені. Бог – джерело всього; Він закликає й готує Своїх рабів; Він підтримує й направляє їх в їхній праці, і, однак, Він говорить: «Гаразд, рабе добрий і вірний! Ти в малому був вірний, над великим поставлю тебе, – увійди до радощів пана свого!» (Мт. 25:21). Йому Одному нехай буде вся слава!
