Сьогодні неможливо встановити хронологічне місце подій, викладених у цьому розділі. Лише сказано, що «перед тим» Ел’яшів поріднився з Товійєю і був у дуже близьких стосунках із ним (Неем. 13:4); і що в цей час Неемія не був в Єрусалимі (Неем. 13:6). Фраза «перед тим», можливо, означає час до відділення від чужоземних (див. Неем. 13:3), і, отже, є ймовірність того, що освячення стіни було відкладено через відсутність намісника. Якщо це було так, то події, описані тут, відбувалися раніше служінь, пов’язаних з освяченням стіни.
Однак це не має значення, бо, як було зазначено раніше, ми повинні шукати морального повчання, а не історичної хронології. Таким чином, не становить труднощів пояснити цей зв’язок, бо якою була мета місії Неемії в Єрусалимі? Це було будівництво стін святого міста (Неем. 3:1-32; 6:1-19). Добра рука Божа була з Неемією, і він зміг успішно завершити працю, на яку був покликаний. Мур було зведено, і разом із народом він відсвяткував цю подію з великою радістю. Під впливом того дня вони упорядкували дім Божий і усвідомили, що були народом, відділеним для Ієгови.
І що ж було після цього? невдача; невдача у всьому, що вони почали робити, і у всіх зобов’язаннях, які під страхом прокляття вони взяли на себе урочистим завітом (див. Неем. 10:1-40). Отже, урок місії Неемії – це урок будь-якої угоди з Богом, – все, що Бог довіряє під відповідальність людини, закінчується провалом. Навіть більше цього, ми дізнаємося, що людина зазнає невдачі в той самий момент, коли Божа благодать діє в благословенні. Кожна наступна угода не тільки закінчується, але й починається з невдачі. Приміром, Адам ослухався, щойно був поставлений на місце верховенства й благословення; Ной, подібним чином, згрішив одразу після того, як зібрав плоди свого першого винограднику на новій землі; Ізраїль упав у відступництво ще перш, ніж скрижалі закону досягли їхнього стану; Давид став винний в убивстві незабаром після встановлення царства.
Ці приклади пояснюють важливий повчальний порядок у розповіді Неемії. Ледь затихли відзвуки радості в Єрусалимі після того, як він знову був оточений своєю стіною відділення (Неем. 12:43), як все зло, що дотепер вражало народ і яке було причиною їхніх довгих років вигнання, з’явилося знову. І книга закінчується описом конфлікту Неемії з порушниками закону в Ізраїлі і його напружених зусиль щодо підтримки верховенства Ієгови у святому місті.
Перше, що було згадано, – це гріх Ел’яшіва. Ел’яшів був онуком Ісуса, котрий повернувся з Зоровавелем. Він займав пост священика, був «призначений до комори дому нашого Бога» (Неем. 13:4), і при цьому, нехтуючи Словом Божим, був родичем з Товійєю, аммонітянином, і навіть «зробив йому велику комору, а туди давали колись жертву хлібну, ладан, і посуд, і десятину збіжжя, молоде вино та оливу, призначені заповіддю для Левитів, і співаків, і придверних, і священичі принесення» (Неем. 13:5), – і ця комора була «на подвір’ях Божого дому» (Неем. 13:7). Це була зла справа голови й представника народу перед Богом.
За такого прикладу чи варто дивуватися, якщо народ буде наслідувати його порочний приклад? Це страшний випадок озлоблюючої дії близькості до святинь, коли серце не праве перед Богом. Ел’яшів був постійно зайнятий роботою на своїй первосвященицькій посаді у святилищі, однак він зробився нечутливим і байдужим до характеру Бога, перед Яким він з’являвся, а також до святості Його дому. Його служіння у власних очах було роботою, і не більше того, і тому він використовував його для власних цілей і для допомоги своїм друзям. На жаль, як часто цей зразок відтворюється навіть у Церкві Божій!
Увесь цей час Неемія, як написано, не був в Єрусалимі (Неем. 13:6). Він наніс візит цареві, але після повернення йому стало відомо про зло, яке зробив Ел’яшів разом із Товійєю; і він говорить: «І було мені дуже зле…» (Неем. 13:8). Є ті, які можуть зрозуміти смуток цього посвяченого чоловіка. Це був смуток заради Бога, бо він виходив з розуміння безчестя, нанесеного імені Господа. Він був схожий на смуток Єремії, коли той вигукнув: «Ой, коли б голова моя стала водою, а око моє – за джерело сльози, то я плакав би вдень та вночі над побитими доньки народу мого!» (Єр. 8:23); або на смуток апостола Павла, коли він виливав відверті застереження, прохання й умовляння своїм галатійським наверненим. Якби було більше тих, хто наповнений такими ревнощами до дому Божого! Але це був не просто смуток, який відчував Неемія; це був смуток, який спонукав його очистити цю кімнату храму від скверни: «…я всі домашні Товійїні речі повикидав геть із комори. І я сказав, і очистили комори, а я вернув туди посуд Божого дому, хлібну жертву та ладан» (Неем. 13:8-9). Так Неемія повернув коморі її належне призначення, очистивши її.
У зв’язку з цим було зроблено ще одне відкриття: «І довідався я, що левитські частки не давалися, а вони повтікали кожен на поле своє, ті Левити та співаки, що робили свою працю» (Неем. 13:10). Поряд з тим, що ворог був допущений у святі приміщення храму, служителі Божі виявилися в зневазі. Левити й співаки були повністю відділені для священного служіння в домі, і тягар їхнього утримання Божественним визначенням було покладено й підтверджено народом. Але щойно вони під впливом Ел’яшіва втратили всяке почуття святості дому, вони забули про свою відповідальність; і служителі Господа в Його домі були змушені звертатися до звичайних засобів існування: вони «повтікали кожен на поле своє».
Неемія відразу ж приступив до виправлення цього порушення. Він висловив догану заступникам і сказав: «Чого опущений дім Божий?» (Неем. 13:11). Потім він зібрав левитів і співаків і знову поставив їх на їхні місця. При цьому він звернувся до кореня цього зла – залишенню дому Божого (порівн. Євр. 10:25) – і одночасно докорив заступників, тих, хто відповідав за цю недбалість, бо якщо вони були недбалими, то народ міг незабаром діяти за їхнім прикладом. Фактично це був вихід на поверхню зла, яке вражало народ Божий у кожній епосі, – він мислив про своє, замість того щоб займатися Господом, Його інтересами й вимогами.
Вплив енергійних дій Неемії негайно виявився; ми читаємо: «І вся Юдея приносила десятину збіжжя, і молодого вина, і оливи до скарбниць» (Неем. 13:12). Серце народу і його почуття були спрямовані до дому Бога, і Його раби були готові жертвувати, щойно Неемія став попереду них. Це ще один доказ того, що зовнішній стан Божого народу майже цілком залежить від характеру його лідерів. Якщо вони щирі й віддані, то таким же буде й народ; а якщо ті, хто керує, – безтурботні й світські, то ці характеристики також будуть проявлятися й у народі.
Щоб запобігти повторенню цього пороку, Неемія декотрих «настановив… над скарбницями», причому підставою для його вибору було те, що «вони були уважані за вірних. І на них покладено – ділити частки для їхніх братів» (Неем. 13:13). Будучи сам чесний перед Богом, Неемія не перебував під впливом якихось особистих міркувань; і, керований щирістю, він брав до уваги тільки відповідність даній посаді. Необхідною рисою була чесність, бо посада була відповідальна й вимагала вірності як стосовно Бога, так і щодо братів, і тому він шукав тільки тих, хто мав необхідну кваліфікацію. Більше того, сам склад групи скарбників – священик, книжник, левит і ще одна людина – показує, яким ретельним він також був, дбаючи «про добро не тільки перед Богом, але й перед людьми» (2 Кор. 8:21).
Закінчивши це, Неемія звертається до Бога з молитвою: «Пам’ятай же мене, Боже, за це, і не зітри моїх добродійств, які я зробив у Божому домі та в сторожах!» (Неем. 13:14). Часто відзначалося, що Неемія у своїх молитвах приділяв занадто багато уваги собі самому й своїм власним добрим справам. Ми не говоримо, що, можливо, цього не було; але їм можна дати й іншу інтерпретацію. Він був майже один серед домінуючого пороку, і тільки в Бозі він знаходив свою силу й підбадьорення; і тому на фоні всіх його труднощів ми постійно знаходимо ці несподівані прохання. У всякому разі, ясно, що він не шукав винагороди від людей і задовольнявся тим, що віддавав себе самого й визнання своїх діянь у руки Божі, будучи впевнений, що займається Божою працею, очікуючи тільки від Нього Одного нагороди.
