Не встиг Том упоратися із завданням, як почув зловісний крик, подібний до гуркоту грому, який лунав десь здалеку.
– Тікай звідси! У цьому напрямку! Тут мотузка! Біжи якомога швидше! – запанікував старий.
Голіруч він підняв колючий дріт, аби Том швидше проліз, а потім подав йому мотузку. Вона була довгою і заважала швидко бігти. Але вона була потрібного, щоб перелізти через стіну. Том біг щосили, петляючи між скелями.
Нарешті скелі залишилися позаду. Здалеку хлопчик уже міг розпізнати високу стіну. Том хотів перепочити, хоча б одну хвилину. Однак зловісні крики загрозливо наближалися. Що робити? Раптом несподівано земля під ногами захиталася, і з неймовірним гуркотом величезна стіна розвалилася. Том з полегшенням кинув мотузку. Тепер вона йому більше не знадобиться. «Як тільки товсті хмари пилу осядуть, я побіжу і перелізу через руїни».
Від сильного поспіху він посковзнувся, його права нога зсунулася і застрягла між уламками!
– Ось і маєш!.. – вирвалося в нього.
Це було те, що залишилося від його розбійницької мови. Так, мовби це було сиґналом, на нього накинулися три собаки, люто гавкаючи і розриваючи одяг. Том відчував їхні зуби і бачив їхні люті очі і пащі. Відбиваючись від них, хлопчик вигукнув ім’я свого пана. Тієї ж миті вони відстали від Тома і з гарчанням віддалилися. Однак він уже помітив, як до нього наближалася група розбійників. Хлопчик заплющив очі і простогнав:
– Допоможи мені, пане!
Тоді Том почув його спокійний голос:
– Нічого не бійся! Я з тобою. Мовчи і терпляче знось усе!
Ось переслідувачі уже були тут. Відразу вони напали на бідолаху, батька Дженні.
– Ага, ось ти, парубче, і попався в пастку. Якраз приніс і мотузку. Ха-ха-ха! Можна померти зо сміху!
Розбійники зв’язали старого мотузкою, вивихнули йому праву ногу і потягли під дошкульний сміх до отамана.
Той став ще більш товстим буйним і кровожерливим. Він стояв тут зі своїм батогом і відразу пізнав Тома:
– Так це ти, слабаче! Ти захотів стати добрим? Ми це з тебе виб’ємо!
Він замахнувся і вдарив його батогом по обличчю. У Тома голова пішла обертом. Йому було дуже боляче, однак він здивувався, що взагалі зміг триматися на ногах.
– Ось так, тепер ти знову пізнав мене! Ти ще ближче познайомишся зі мною, якщо не скажеш, навіщо прийшов. Бо такий хлопець, як ти, очевидно щось задумав, якщо повернувся до нас. Давай, зізнавайся!
Він знову погрозливо замахнувся над хлопчиком, але на цей раз Том навіть не зрушився з місця. Він ледь не засміявся – що це була за сила порівняно із могутністю його пана?! Це вивело отамана із рівноваги, тому в гніві він вигукнув:
– Прив’яжіть його до цього дерева, поки він не заговорить. Якщо ж ні, то залишимо цього шибеника на голодну смерть.
На прощання кат, сміючись, наніс йому жорстокий удар батогом.
* * *
Хоча мотузка врізалася хлопчикові в тіло, нога неймовірно боліла, як і садно від батога на руках та на спині, а лице боліло ще дужче, Том залишався цілком спокійним. Він був байдужим навіть тоді, коли його висміювали, дражнили і плювали в обличчя його колишні приятелі і навіть жінки і діти.
Увесь час перед очима в хлопчика була картина, яку він побачив у тронній залі: як син царя висів на дереві. Жахливо скалічений. Це, мабуть, було значно страшнішим за те, що терпів Том. І це син царя зробив заради нього! І Том теж хотів щось перетерпіти задля свого пана – навіть якщо це буде його кінцем.
Нарешті натовп стомився, і всі розійшлися по домівках. Том був надзвичайно радий. Його пан був поруч – отже, він витримає цю ніч. Голод теж можна було перетерпіти. Адже завдяки посту за останній час він трохи звик до цього. Том здивувався, що він і в такому становищі ніби пригорнувся до свого пана. Так він зумів хоч трошки перепочити.
Серед ночі перед ним раптом постала якась фігура. Том впізнав цього чоловіка. Це був син отамана. У його руці блищав ніж. Однак Том спокійно поглянув йому у вічі. Хлопчик прошепотів:
– Ти мені подобаєшся! Ти зовсім не злякався мого батька! Браво! Це мене протверезило! Мені було б дуже шкода, якби тебе убили. Батько Дженні розповів мені про тебе. Мені б хотілося познайомитися із твоїм царем. Ти візьмеш мене із собою?
Він швиденько перерізав своїм ножем мотузку і звільнив Тома.
Син отамана знав найкоротший шлях із цього місця і пішов попереду. Том, шкутильгаючи, ішов за ним. Зовні перед стіною до дерева був прив’язаний кінь.
– Це мій кінь, – пояснив хлопчик. – Він витримає нас обох.
Том не знав, спить він чи ні. Однак коли вони невдовзі почули спів і побачили дітей, які йшли назустріч, зрозумів, що все відбувається насправді. Вони не особливо здивувалися, коли побачили Тома на коні і хлопчика-розбійника, котрі їхали верхи.
Том із великим задоволенням детально розповів би про свою пригоду, але тут до нього підійшов Роберт і попросив повідомити про найважливіше. І найперше – чи мав він при собі те, що викопав. Том витяг це з-за пазухи. Тоді всі замовкли.
Дехто плакав і не знав чому. Тим часом керівники груп отримали послання від царя. Том повинен був якнайшвидше привезти дитячі кістки в замок. А син отамана мав показати іншим дітям дорогу до розбійницького табору.
* * *
Том, з одного боку, радів дорученню – так він міг поберегти свою вивихнуту ногу. З іншого боку, він би охоче був присутнім під час бою! Однак те, що він побачив, коли прийшов до царя, було принаймні таким же захоплюючим і вирішальним, як і те, що пережили інші: цар поклав маленький вузлик на свої коліна, розв’язав його і заплакав. Його сльози упали на кістки. Тоді ті почали рухатися і впорядковуватися. Цар дихнув на них, від чого вони вкрилися густою білою пеленою. Коли ця хмарка розсіялася, перед усіма з’явилася гарна маленька дитина. Цар узяв її і поставив на землю. Коли вона почала рухатися, всі зрозуміли, що цар повернув до життя хлопчика, якого колись убили розбійники, і чиї останки приніс Том. Сповнений ніжності, цар поцілував його і запитав, чи хоче він бути його дитиною і чи бажає простити розбійників. Коли хлопчик зрозумів, що з ним відбулося, то кивнув на знак згоди.
Наступної миті Том почув тріскіт, дзенькіт ланцюгів, гуркотіння і крики радості. Через вікно, крізь яке він часто бачив розбійницький табір, побачив, що земля поселення відразу перестала бути червоною. В їхньому таборі коїлося щось неймовірне: ґрати і кам’яні брили перед в’язницями були зламані, розбійники з переляку падали, ховалися або безпомічно і безцільно сновигали з одного боку в інший. Навіть отаман розбійників повністю збентежився. Він стояв посеред майданчика і нервово кричав на всіх, як звір. Тоді армія царя звідусіль рушила вперед, наповнюючи все довкола дружними співами. Усі розбійники кинулися тікати.
Дженні перша підійшла до отамана і рішуче наказала:
– Забирайся геть! Іменем мого пана!
Тоді вся сила отамана залишила його і він, немов порожній мішок, упав на землю.
– Ми – діти царя. Він звільнив нас від темної сили. Ви повинні познайомитися з ним. Він чекає на вас у замку. Ходімо з нами. Ми поведемо вас до нього!
Це був голос Карла, повільний і чіткий. Він стояв на пні посеред табору. Так, його товариш справді був мужнім!
Усі звільнені полонені, тріумфуючи, приєдналися до дітей. А також багато розбійників – чоловіки, жінки і діти – довго не роздумували. Вони змінилися з тих пір, як земля перестала бути червоною. Не звертаючи уваги на отамана, вони рушили за процесією, яка виходила із розбійницького поселення. Тільки отаман і двоє його друзів лишилися на місці. Вони сиділи на землі геть спантеличені, витріщившись у порожнечу.
Дженні здивовано дивилася, як її батько кульгав від одного до іншого розбійника, які так зіпсували йому життя. Він розповідав кожному, що знав про царя і благав їх розпочати нове життя з ним. Двоє із них піднялися і пішли слідом за дітьми. Інші дивилися на свого отамана. Той лише вперто повторював:
– Ні! Я не хочу!
Тієї миті пролунала його остання злісна відмова, бо наступної хвилини в землі утворилася велика щілина, де сидів отаман, і поглинула його разом із розбійниками, які залишилися із ним.
Непошкодженими залишилися лише три його товариші, які остовпіли від переляку і боялися навіть поворухнутися. Тоді Дженні побігла назад, схопила одного за руку і потягла за собою.
А її батько схопив іншого. Тут підійшов ще й син отамана. Він схопив третього. І розбійники дозволили себе вести дітям, коли повірили в те, що навіть їх приймуть у царство царя.
* * *
Том відірвав свій погляд від цієї картини і подивився на батька. Той сяяв від радощів ясніше за сонце. Хлопчик хотів радіти разом із ним, але одне ще тривожило його: «Де всі вони житимуть, адже наша будова ще не готова!»
Батько, сміючись, вказав на інший бік:
– Поглянь, що я тим часом зробив!
Будівельного майданчика більше не було! Натомість височіла величезна будівля – прекрасна, як палац. Том був приголомшений.
– Ти зробив це сам із наших скромних починань!
– Знаєш, Томе, я так зрадів твоїм розбійникам, моїм новим дітям! І тоді я постарався теж зробити щось для них! – пояснив цар.
Том був у захваті від свого пана!
