Отже, ще звечора вони вирушили в дорогу. Темної пізньої ночі. Без запасів продуктів, без зброї, не знаючи дороги. Жалюгідна купка дітей. Коли ж юні бійці почули, як ворог сміється над ними, мало не злякалися, однак згадали про свою зброю і почали співати пісні царя. При цьому їхні голоси ставали щораз гучнішими, кроки – твердішими, серця – мужнішими. Від співу вони відчували таку впевненість, ніби знали дорогу. Так вони йшли цілу ніч.
Під ранок діти зайшли в густий ліс, де могли б гарно сховатися, щоб трохи перепочити. У той час як усі розмістилися на нічліг, Роберт та інші керівники груп, що стояли насторожі, під час обходу помітили, як темні фігури із зеленуватими очима підкрадалися до табору. Вони розбудили решту.
– Мусимо йти далі. Ми не повинні гаяти часу. Ворог уже виявив нас! Він повідомить розбійників!
Діти злякано схопилися зі своїх місць. Так, тепер справді необхідно поспішати, щоб у розбійників не було часу підготуватися до бою!
Вони вже хотіли рушити вперед, як Дженні нерішуче заперечила:
– Зачекайте, хіба ми не повинні запитати царя, перш ніж щось почнемо робити?
Том незадоволено задер голову. Зараз як ніколи вони не мали гаяти часу. Але керівники відповіли:
– Дякую, Дженні. Це єдине вірне рішення!
Вони стали в коло, ніби навколо свого пана – так, його не було видно, але, незважаючи на це, вони знали, що він був тут. Він же обіцяв це! Тому вони заспівали для нього пісню – не залякано або тихо, щоб ворог не міг чути її, а якомога голосніше і радісно. А потім ще одну пісню. І ще одну!
Хоча вони пам’ятали, що не повинні гаяти часу! Потім стало тихо. Через певний час діти розповіли одне одному, що пережили протягом тихого часу. Дехто з них бачив, як багато темних фігур злякано віддалялися геть. А подруга Дженні поділилася тим, що напередодні їй приснилося, що один хлопчик щось вигріб із землі і втік. Кілька хлопчаків хотіли посміятися над такими казками, але Роберт серйозно поставився до цього і попросив їх запитати у свого царя, чи правильно вони ставилися до сказаного. З того сну вони зробили висновок: хтось повинен сам пробратися в розбійницький табір, поритися там у землі, дещо знайти і принести. Хтось запропонував, щоб це зробив саме Том. Керівники, трохи пороздумувавши, запитали Тома, чи готовий він це зробити.
Як навмисне – він! Він повинен йти туди, де мав у минулому такий сумний досвід із розбійниками. Йому стало зовсім погано. Він змарнів. Що він має сказати? Ніби само собою він прошепотів кілька слів царю своєю дитячою мовою в мушлю. І тоді він почув голос – дуже тихий, але добре знайомий:
– Ти хочеш це зробити для мене, Томе?
Тоді він підбадьорився і, переступивши через свій страх, голосно мовив:
– Добре. Я іду.
Діти полегшено зітхнули, зраділи й оточили Тома. Вони попросили свого пана, щоб той захищав і направляв Тома. Потім хлопчик вирушив у дорогу.
* * *
Коли вони розставалися, Роберт прошепотів йому на вухо:
– Пам’ятай про те, що ти – син царя!
Це додало йому радості і впевненості.
Через деякий час перед ним постала жахлива картина: ліс на відстані кількох кілометрів був спалений. Усе було чорним. На місці колишнього густого лісу самотньо стирчало кілька пнів і обгорілі уламки халупок з чорними, як сажа, стінами. І – Том майже не міг дивитися туди – лежало кілька обвуглених трупів. Спотворені, обгорілі – це було жахливо! Невже розбійники так лютували? Де була решта жителів цих будиночків? Том підозрював найгірше. Бідолахи!
Він також тепер наражався на небезпеку! Кожен міг побачити його здалеку! Адже він був єдиним, що рухалося, що не було чорним. Він розгублено зупинився і злякано озирнувся довкола. Що ж йому залишалося робити? Знову повернутися назад у ліс, поки не стемніло? Але тоді б вони знову згаяли час!
– Не можна гаяти час! – сказав він собі і пішов далі.
Втім, він не міг іти так швидко, бо його охопила нестерпна втома, яка просто хилила до землі. З кожним кроком самопочуття хлопчика погіршувалося, тіло ставало гнітюче важким. А в голові усе гучніше й настирливіше відчувався пульс. Це його здолало. Він повністю знесилився. Тоді хлопчик ліг на землю, зовсім один, беззахисний…
Ні, він був не один! Адже його пан обіцяв, що піде разом з ним.
– Батьку, ти тут? – прошепотів Том.
– Звісно! – почулася відповідь, так голосно і чітко, що Том злякано підняв очі.
Нікого не було видно. Однак Том уже знав, що його пан був разом із ним. Відразу він запитав його, чи повинен іти далі.
– Так, але залишайся під моїм захистом!
Що батько мав на увазі? О, так, син царя казав щось увечері про захист. Якби Том уважно слухав! Поволі йому пригадалися слова: «Твердо вірте в те, що я з вами. У цьому весь ваш захист!» Твердо вірити? З чого ж йому почати? Краще він повторить кілька разів ці слова, аби краще їх запам’ятати: «Я з вами, я з вами…» Том підвівся і пішов далі, постійно повторюючи про себе: «Ти зі мною, ти зі мною, ти зі мною». Через певний час він продовжував мимрити це своєю дитячою мовою. Йому стало зовсім легко, і він зовсім оправився.
* * *
Невдовзі він знайшов дорогу, запитав свого пана, чи вірна вона, і коли почув його згоду, пішов далі. Поки не наблизився до величезних старовинних залізних воріт. Вони були зачинені. Нікого тут не було. Праворуч і ліворуч височіли кам’яні стіни, темні, неприступні.
– Як мені тут пройти? – запитав Том свого пана.
Знову йому довелося пригадати слова царя: «…і ваше нове ім’я відчинить вам усі двері».
Що це було за ім’я? Адже його поки що звали Томом! Усі називали його так. У деяких людей були прізвища, у розбійників теж було так. Але тепер він більше їм не належав. Хлопчик належав царю. Ну звісно, тоді це було його прізвище, а тепер – нове ім’я! І він мовив голосно і гордо:
– Я – дитя царя!
Саме тієї миті ворота відчинилися ніби самі собою зі скрипом і гуркотом, неначе сто років були зачинені. Нестерпний сморід пішов звідти – запах смерті, від якого Том ледь не задихнувся. Здалеку він зумів пізнати розбійницьке поселення. Хлопчик мусив у будь-якому випадку піти туди.
– Іди переді мною, будь ласка! – пролепетав він у мушлю.
Тієї ж миті хлопчак побачив перед собою сяючі сліди, ніби його пан ішов попереду. Том зважився пройти через ворота. Добре, що він повинен був спрямувати погляд на землю, аби не загубити сліди. Якби він побачив мерзенні фізіономії праворуч і ліворуч від себе, які хотіли злякати його і погрожували йому, то, мабуть, не зміг би бігти далі.
* * *
Тим часом настав вечір. Том зупинився під деревом, оскільки розбійники, що пиячили, голосно плямкали і горлали, сиділи навколо вогнища. Деякі вирізували стріли і списи та голосно кричали одне одному, як вони з їх допомогою погублять «паскудну дітвору». Панував справжній розбійницький дух. Том з відразою відвернувся. І це було добре, бо так він міг бачити сяючі сліди. Він попрямував до задньої частини табору, обігнувши широкою дугою збіговисько навколо вогню.
Уже здалеку було чутно страшний плач і стогін. Чим ближче підходив Том, тим чіткіше міг чути, що там було багато голосів. Він відразу зрозумів: це були жителі обгорілих селищ, котрі вижили. Вони лежали, прикуті ланцюгами, поранені і зголоднілі в темних печерах, які хлопчик дуже добре знав. Якби тільки він мав змогу допомогти!
Однак що повинен був зробити він, маленький хлопчик, для цих багатьох ув’язнених? Він же не міг визволити їх від ланцюгів, прибрати величезні кам’яні брили і міцні ґрати. Однак дещо він міг зробити. Просто зараз. Як і тоді, коли виїжджав верхи зі своїм паном,
Том вимовив ім’я свого пана, мужньо і голосно. Тоді люди відразу замовкли, і він проходив від печери до печери, від ґратів до ґрат і шепотів їм:
– Підбадьортесь! Вас невдовзі звільнять!
Том міг почути, що вони повірили йому, оскільки печерами поширилися полегшені зітхання, стримана радість, бурмотіння і лише тихий плач.
* * *
Коли він озирнувся, перед ним хтось стояв. Темна фігура. Том злякався! Отже, один із розбійників виявив його! Однак той не штовхнув його, не схопив і не наробив шуму, аби скликати інших.
– Це ти, хлопчику? – почувся хриплий шепіт.
Невже цей голос був йому знайомий? Та це ж батько Дженні, котрого раніше зцілили, але він забажав повернутися до розбійників!
– Іди-но сюди, – прошепотів старий і повів Тома за руку до маленької темної хатинки, що знаходилася поблизу. Хоча вона була темною і незручною, і хлопчик не був певен, чи може довіряти цьому розбійнику, однак сів поряд із ним у кутку на землі. Лише тепер хлопчик помітив, що сьогодні весь день був на ногах. Принаймні, він міг відпочити, але в той же час мав бути насторожі.
– Вже давно чекав на тебе, – сказав чоловік.
– Звідки ти знав?.. – здивовано запитав Том.
– Деталі пізніше. А зараз найголовніше. З тих пір, як цар торкнувся моєї ноги і повністю зцілив мене, він не залишає мене, хоча я повернувся до розбійників. Повір, мені було тут дуже погано. Однак декілька тижнів тому стало якось краще. Я відчував, що дещо трапилося, оскільки небо над нами посвітлішало. Розбійники теж мали щось помітити, оскільки сваволили ще гірше, ніж будь-коли раніше. Я передчуваю, що має щось статися. Тричі я думав про те, щоб ти прийшов. Я маю показати тобі нору для жертв. Ти підеш зі мною?
Старий піднявся. Том на мить завагався: чи згоден на це його пан? Тоді він знову побачив сяючі сліди – лише два відбитки слідів за чоловіком. Хлопчик зрозумів, що це знак, і пішов за розбійником. Том пригадав, як ще дитиною йому суворо заборонялося заходити на цю територію. Він і не хотів цього, оскільки тоді чув про неї історії-жахи.
Моторошна стежка вела угору. Тоді вони поповзли накарачках під колючою огорожею. Том постійно зачіплювався за дріт, рвав свій одяг і роздряпував лице і руки. Коли вони, нарешті, продерлися, Том побачив зелене світло. Воно було холодним, як крига, і зловісним. Його мерехтіння відображалося на ділянці землі, оточеної колом із каміння. Криваво-червона земля… Тоді малий посланець пригадав про криваво-червону землю, яку бачив із замку в нижньому розбійницькому поселенні. Том знав, що саме тут він і має копати. Голими руками він почав рити землю. Це йому вдавалося легко – ґрунт був пухким. У той час як він копав якомога глибше, старий мимрив про себе:
– Сто років… бідолашне створіння… по-звірячому принесене в жертву… розтоптане… убивство… о лихо!
Том передчував найгірше. Еге ж! Справді, він знайшов кістки дитини. Зовсім крихітні. Здригаючись всім тілом, він поклав їх у носовичок і ретельно зав’язав вузликом, потім сховав його за пазуху – на випадок небезпеки.
