Ця історія сталася багато років тому, коли в нашому місті ще не було церкви. Одного разу суботнім ранком я йшла на пошту, на роботу до мами для того щоб допомогти. Проходячи повз поворот у невелику вуличку, я побачила машину і людей, що скупчилися навколо неї. Оскільки справа була в «дев’яності», час тотального дефіциту, я пішла подивитися, що «дають» і чи варто займати чергу. Виявилось, що не «дають» нічого, просто якийсь «дивак» вирішив зробити виїзну бібліотеку. Він розстелив на капоті покривало і розклав книжки. Люди, такі ж роззяви, як і я, подивившись, розчаровано йшли. «На голодний шлунок багато не начитаєшся». Я почекала, поки натовп розсіється і підійшла ближче.
Річ у тім, що я обожнювала книги. Неподалік від школи був книжковий магазин, і я «спускала» там усі гроші, заощаджені на обідах. Коли грошей не було, я приходила в магазин просто погортати сторіночки і насолодитися ароматом свіжої фарби.
Моя мама теж була постійним клієнтом «книжного», але іноді вона приходила туди не для того, щоб щось купити, а для того, щоб у черговий раз попросити продавця нічого мені не продавати.
І раптом, така удача! Книги! Новенькі, старенькі, з картинками і без. Прямо в мене під будинком. Не важливо, що в них написано про якогось Бога, важливо, що можна закритися в кімнаті і читати…
Виявилось, що в бібліотеку записують з 16 років і по паспорту, а мені було лише 15. Напевно, чоловік-бібліотекар щось прочитав у моєму погляді і дозволив зареєструватися в наступну суботу за маминими документами, та ще і книжку дав почитати без запису.
Практично рік я ходила у виїзну бібліотеку, а на Пасху, Микола (бібліотекар) запросив усю нашу сім’ю в церкву. Так я покаялася, прийняла Господа і почала регулярно їздити на служіння і молодіжний розбір Слова.
Пізніше в наше місто приїхали місіонери, провели євангелізацію, і я зрозуміла, що більше нікуди не треба їздити, Бог відкрив церкву в моєму місті. Брат Микола теж перестав приїжджати, бо вважав свою місію виконаною.
Я часто думаю про цього чоловіка. Що їм рухало? Що примушувало його забрати дві суботи на місяць у дружини і п’ятеро дітей? Я ніколи не помічала біля його машини «натовпу» охочих читати. Періодично 1-2 людини. По суті він їздив заради дівчинки-підлітка і не більше ніж десятка людей. Для мене це дуже яскравий приклад справжньої любові до Господа, послуху і вірності. У нього була машина, книги і бажання послужити Богові.
Він навіть не здогадується про те, що зробив Господь. Як Він його маленьку справу перетворив на велику. Дівчинка присвятила своє життя Господу і стала дитячим служителем. Вона брала участь у відкритті трьох таборів, у трьох населених пунктах, дитячого клубу і є одним з авторів програми навчання за якою на сьогодні займаються більше 100 недільних шкіл.
Я більш ніж упевнена, що коли Микола прийде на Небо, на нього чекає сюрприз – нагорода за усіх спасенних дітей, батьків і вирощених служителів. Чи думав Микола про такий результат? Вочевидь, ні. Такий результат прорахувати неможливо. Швидше, можна розцінювати місію як не зовсім вдалу, оскільки з усього міста покаялася лише одна сім’я. Незважаючи на видимий результат, вірніше його відсутність, брат вірно служив до тих пір, поки була потреба.
Мораль цієї історії така: результат – не наша турбота. Наша турбота – слухняно виконувати служіння, навіть якщо воно виглядає маленьким і не плодоносним. Може саме ця маленька справа, у результаті, виявиться найбільшою в нашому житті.
По молодості, я дуже боялася пропустити Боже покликання, переплутати його з чимось і не виконати. Зараз навіть трохи смішно від цієї думки. Але тоді я хвилювалася і молилася про те, щоб Бог показав мені кінцевий результат, до якого я маю прагнути. Не побачивши грому, блискавок і не почувши голосу з неба, я вирішила, що все одно служитиму. Робитиму те, у чому є необхідність. Так і жила, слухняно виконуючи насущні потреби: вела уроки в недільній школі, прибирала і прала літнім братам і сестрам, роздавала брошури на євангелізаціях і т. ін. Потім, табір, потім другий, третій, програми, семінари… а потім прийшло чітке усвідомлення, що усі роки служіння я знаходилася на шляху покликання. За допомогою «дрібних» справ Бог обточував мене і формував характер.
Через більш ніж 20 років з моменту присвячення, я озираюся на своє життя і розумію, наскільки ключову роль у покликанні грає послух. Виявляється, наше завдання не гнатися за результатом, а слухняно виконувати те в чому є нужда. Через «не хочу», «мені не подобається», «це нікому не потрібно», «мене ніхто не підтримує» і т. ін. Іноді треба просто «брати своє тіло» і примушувати його слухняно служити. Повірте, якщо ви будете слухняні, результат перевершить усі очікування. Наша програма для недільних шкіл, це теж результат послуху і не лише мене, але цілої команди учителів. Якщо б ви знали, скільки вони страждають і плачуть у періоди написання уроків. Можливо їх сльози і привели до таких приголомшливих результатів. Бо спочатку ніхто не планував поширювати програму по інших церквах, ми писали її для себе. Я, як людина прагматична, усе прорахувала і визначила кінцеву мету: ми «напружуємося», пишемо 6 років, а потім до кінця життя насолоджуємося, користуючись написаним.
Але в Бога були інші плани, Він запланував результат, про який ми навіть не здогадувалися. Після завершення першої програми декілька церков попросили її «на пробу». У процесі написання другої, охочих стало більше. У цей час Бог дав моєму чоловікові розуміння, що ми служитимемо програмами іншим недільним школам. Чому чоловікові, а не мені? Просто Бог знає, що з ним легше домовитися =).
Коли я зрозуміла, що наші програми читатимуть інші учителі, запанікувала. А раптом, ми щось не те напишемо? А раптом, якусь сторіночку переплутаємо? А раптом, надрукуємо і не продамо? А раптом… а раптом… а раптом… Тільки Богу, чоловіку і пастору відомо скільки було цих «а раптом».
Одного разу Господь промовив у моє серце: «Надай Мені потурбуватися про результати». Я сказала: «Добре, Боже, якщо це дійсно Твоя воля, а не наші фантазії, склади усі обставини так, щоб ми бачили Твоє влаштування. А ще, зроби це, будь ласка, без мене».
Через декілька місяців я почула телефонну розмову чоловіка з пастором, вони обговорювали перший наклад. Причому, не ділилися ідеями, а вирішували в цифрах. Мене обурило те що я перший раз, можна сказати випадково, чую про друк. Я вже відкрила рот, щоб висловити невдоволення, але в голові спливла моя власна молитва: «Боже, будь ласка, без мене». Я досі посміхаюся, згадуючи усю курйозність ситуації. До речі, друк програм до цього дня відбувається без мене. Усе це я пишу тільки з однією метою, ще раз донести, що наше завдання слухняно виконувати те, що від нас залежить. У моєму випадку «згребти себе в купу», посадити за комп’ютер і змусити «клацати» по буквах. Якщо ми зробимо свою частину, Бог обов’язково завершить. Якщо ми почнемо звертати увагу на всякі «а раптом», то можемо залишитися стояти на місці, так ніколи і не просунувшись на шляху покликання.
Дорогий друже, якщо ти відчуваєш, що Бог тебе до чогось закликає і не наважуєшся зробити перший крок, бо множина «а раптом» крутиться в голові, вимкни мозок, включи послух і дій.
Ми дивимося обмежено, мислимо обмежено і відповідно обмежено визначаємо кінцеві результати. Любі, не обмежуйте Бога, просто слухняно виконуйте своє служіння, а Бог обов’язково потурбується про результати. Ваше завдання піклуватися про якість того, що робите, а решту Господь влаштує і складе.
Наприкінці хотілося б ще раз нагадати про те, що немає жодної вагомої причини для того, щоб не служити Богові. Для Нього не має значення: молодий ти чи літній, багатий чи бідний, престижна в тебе професія чи не дуже. Для Нього має значення лише твоє серце: чи є в ньому любов і бажання служити. Якщо так, цього досить. Ти саме та людина, яка потрібна Господу. Ти саме той, через кого Він вершитиме велике.
