Господь використовував ревність Неемії, щоб підняти на справу майже весь народ. В їх середовищі спостерігалися різні ступені зацікавленості, і в серцях деяких могла таїтися байдужість, якщо не ворожість; але зовні й у запевняннях майже всі виступили вперед і запропонували свої послуги як будівельників. Це було насправді реальне пожвавлення – таке, котре могло бути зроблене тільки Духом Божим. І значення, яке Бог надавав йому, видно в тому, що Він подбав про запис і збереження імен тих, хто брав участь у цій праці.
Сама ця обставина показує, що вони розділяли Його намір у будівництві стіни. Інакше й бути не могло; бо яким було значення роботи, на яку вони себе пропонували? Справа в тому, що вони, керовані Неемією, визнали свою потребу відділення від народів, які їх оточували, і вжили заходів, щоб домогтися цього. Задовго до цього Мойсей сказав Господу: «Бож чим тоді пізнається, що знайшов милість в очах Твоїх я та народ Твій? Чи ж не тим, що Ти підеш із нами? І будемо вирізнені я та народ Твій від кожного народу, що на поверхні землі» (Вих. 33:16). Вони забули цю істину; але тепер по благодаті вони знову були близькі до того, щоб зайняти місце народу, відділеного для Бога. Така значимість діяльності, описаної в даному розділі; хоча, на жаль, їхня сила й вірність незабаром виявилися як ранковий туман, що швидко розсіюється.
Є багато цікавого в деталях цього розділу – розділу, який обов’язково нагадає читачеві 16-й розділ Послання до Римлян, де апостол Павло під водійством Духа називає багатьох святих по імені й у багатьох випадках описує їх різні характеристики в служінні. Наприклад, він каже: «Вітайте Трифену й Трифосу, що працюють у Господі. Вітайте улюблену Перейду, що багато попрацювала в Господі» (Рим. 16:12). Так, додавши два слова у своєму вітанні Персиді, він дає їй особливе місце перед Богом, а також у своїх почуттях і почуттях святих, і нагороджує її вищою похвалою. Так і в розділі, що розглядається, ми читаємо: «За ним ревно направляв Барух, Заббаїв син, міру другу, від наріжника аж до входу до дому первосвященика Еліяшіва» (Неем. 3:20).
З якою скрупульозністю (якщо можна так сказати) Бог спостерігає за Своїм народом, як ретельно Він відзначає стан їх серць і характер їхнього служіння, наскільки приємна Йому демонстрація посвячення Його славі. Така похвала – не від людини, а від Бога, і тому вона безпомилкова. З одного боку, вона передбачає судилище Христове, з іншого – вона спонукує всіх нас шукати такої ж ревності й невтомної старанності в служінні Господеві.
Хоча ми можемо надати читачеві самостійно досліджувати цей цікавий список, можна з користю вказати на деякі його деталі.
Перші згадані працівники – це первосвященик Еліяшів і його брати, священики; не варто робити висновок, що вони перевершували інших в енергійності й відданості, скоріше, вони названі першими через становище, яке вони займали серед народу. Саме їхнє звання, як ми побачимо далі, дає їм першість у цьому переліку: «…і збудували Овечу браму. Вони освятили її, і повставляли її двері, й аж до башти Меа освятили її, аж до башти Ханан’їла» (Неем. 3:1). Якщо порівняти це з тим, що записано нижче, то ми відзначимо значну різницю. «А браму Рибну збудували сини Сенаїні, і вони покрили її бруссями, і повставляли двері її, замки її та засуви її» (Неем. 3:3; див. також Неем. 3:6).
Первосвященик і його брати побудували ворота й вставили їхні двері, але не «покрили їх», щоб додати їм стійкість; також не згадується, що вони вставили замки або засуви. Насправді, вони не були налаштовані настільки ж серйозно, як уродженці Сенаї та Йояда, син Пасеахів та його товариш. Вони хотіли мати ворота і їхні двері, але не зробили приготувань, щоб забезпечити їхню міцність на випадок потреби, проти вторгнення ворога. Вони не заперечували проти сприятливої можливості, але й не були готові відмовитися від усякого спілкування із супротивником. І причиною цього було те, що сам Еліяшив, у вустах якого мав би перебувати закон істини та який мав би ходити перед Богом у мирі й справедливості й багатьох відвернути від беззаконня (Мал. 2:6), був родичем з Товією Аммонитянином (Неем. 13:4), а його онук був зятем Санваллата, хоронянина (Неем. 13:28). Таким чином, його серце тріпотіло при думці про відділення, бо він був з’єднаний тісними узами з ворогами Ізраїлю, хоча під впливом енергійного Неемії він вдав, що приєднується до своїх братів в їхніх зусиллях з відновлення стіни й воріт міста. Це було сумною позицією для первосвященика, а також джерелом небезпеки для народу.
У вірші Неем. 3:5 можна помітити виняток: «А поруч них направляли текояни, але їхні вельможі не схилили своєї шиї в службу свого Господа». Текояни були готовими до праці рабами, бо сказано, що вони лагодили на іншій ділянці (див. Неем. 3:27). Очевидно, що вони були ревними людьми, і це – незважаючи на байдужість, якщо не опір, «вельможі». Часто так буває, що, коли Бог діє серед Свого народу, то «знатніші» виявляються поза колом благословення. Подібно до того як не багато сильних, не багато знатних прикликаються Богом по Його благодаті, так і під час пробуджень, під час нових і явних дій Духа Божого найчастіше першими, хто відгукується на Його силу, виявляються бідні й зневажувані. «Знатні» можуть бути притягнуті Божою люблячою милістю пізніше; але найчастіше Він починає зі злиденних цього світу, яких Він обрав бути багатими у вірі й спадкоємцями Царства, обіцяного Ним усім, хто любить Його.
Більше того, очевидна причина інакомислення цих знатних. Вони «не схилили своєї шиї, в службу свого Господа». Їхніми серцями керувала гординя. Вони не могли так принизитися. Вони не звикли до роботи під керівництвом інших і віддали перевагу своїй власній значимості й зручності перед працею для Господа. Який контраст із Тим, Хто, будучи багатий, зубожів, щоб ми могли навіки збагатитися його вбогістю! Ісус Христос прийшов у цей світ, щоб виконати волю Божу, і був серед Своїх «як слуга»; і, завершивши працю, яку Отець довірив Йому, Він по Своїй невимовній благодаті й любові навіки став слугою Свого народу. Благо для кожного дитяти Божого засвоїти урок, що, тільки схиливши голову під ярмо Господа, можна знайти спокій своїй душі. Знатні текояни обрали свою власну волю й через свою впертість втратили благословення служіння, запропонованого їм, і одночасно накликали на себе вічне виключення з похвали, заслуженої їх братами, а також осуд за свою гординю.
