Усякий, хто шукає благополуччя Божого народу, повинен зважати на шлях випробувань і страждань; бо носячи в собі любов Самого Бога, котра рухає ним, Його слуга буде певною мірою ототожнювати себе зі станом і становищем народу, трудячись для слави Божої серед нього. Чудовим прикладом цього було життя Того, Хто міг сказати: «Ревність до дому Твого з’їдає Мене!» (Ів. 2:17); а також, чималою мірою, життя Його раба Павла, що говорить у силі Святого Духа: «Через це переношу я все ради вибраних, щоб і вони доступили спасіння, що в Христі Ісусі, зо славою вічною» (2Тим. 2:10).
Це також було переживанням і Ездри. Сповнений святого запалу, він був піднятий, щоб прийти в Єрусалим та «навчати в Ізраїлі устава та права» (Езд. 7:10); і з самого початку він бачить, що багато хто з вибраного народу вже опустився майже так само низько, як хананеї, яких Бог вигнав від їх обличчя, якщо не нижче. Він говорить: «А як скінчилося це, підійшли до мене зверхники, говорячи: “Цей народ, Ізраїль, і священики та Левити не відділилися від народів цих країв з їхніми гидотами, від хананеян, періззеян, євусеян, аммонеян, моавітян, єгиптян та амореян, бо побрали з їхніх дочок собі та своїм синам, змішалося святе насіння з народами цих країв, а рука зверхників та представників була перша в цьому спроневіренні”» (Езд. 9:1-2).
Така людина! Навіть ні, такий народ Божий, коли він ішов за примхами свого серця, замість того щоб ходити в послуху Його Слову! Більше того, зауважте, що коли святі впадають у гріх, то він часто здобуває гірші й більш кричущі форми, ніж гріхи, чинені світськими людьми. Начебто сатана, домігшись переваги над ними, насміхається й тріумфує, виставляючи напоказ найжахливіші прояви плоті. У цьому випадку діти полону впали в гидоти не тільки колишніх жителів землі, але також аммонитян, моавитян, єгиптян і аморреїв, – тобто у всілякі види й форми розпусти.
І все це трапилося за такий короткий час – упродовж декількох років після завершення будівлі храму. Переживши особливу благодать Бога, виявлену в звільненні їх від полону Вавилонського, вони повернули Його благодать на розпусту.
Яке довготерпіння й милосердя виявив Той, Хто знову повернув їх у землю їхніх батьків, – у тому, що Він не вилив на них миттєво Свій суд! Але якщо Його народ завжди однаковий у своєму відступництві та гріхах, то й Господь Бог також незмінний у Своїй милості й благодаті. «Бо дари й покликання Божі невідмінні» (Рим. 11:29); і в цьому, тільки в цьому полягає безпека Його народу.
Особливий гріх, згаданий тут, – це те, що «змішалося святе насіння з народами цих країн», тобто через міжетнічні шлюби. Це було категорично заборонено[1] (див. Вих. 34:12-16). Таким чином, вони в навмисному непослуху уклали ці ганебні союзи зі світом; такі шлюби символізують саме цей переважаючий гріх Божого народу в будь-якому столітті. Апостол Яків говорить: «Перелюбники та перелюбниці, чи ж ви не знаєте, що дружба зо світом – то ворожнеча супроти Бога? Бо хто хоче бути світові приятелем, той ворогом Божим стається» (Як. 4:4); а апостол Павло викликує: «До чужого ярма не впрягайтесь з невірними; бо що спільного між праведністю та беззаконням, або яка спільність у світла з темрявою? Яка згода в Христа з белійяаром? Або яка частка вірного з невірним?» (2Кор. 6:14-15). І якщо Ієгова вирішив сказати, що Він – Чоловік Ізраїлю (Іс. 54:5; Єр. 2:2), то про віруючих сказано, що вони – Наречена Христа (Рим. 7:4; 2Кор. 11:2). Тому невірність і гріх для юдея або для християнина – з’єднуватися зі світом, а також забувати святе місце відділення, в якому перший перебував і до якого останній покликаний.
Цей гріх також не був обмежений якимось одним класом людей. «…Рука зверхників та представників була перша в цьому спроневіренні», священики й левити, а також народ, називаються окремо. Здається, князі й правителі першими показали приклад, а інші охоче пішли за ними. «…Але один грішник погубить багато добра» (Еккл. 9:18), особливо якщо він займає місце влади й впливу. Подібно до того як солдати часто занепадають духом і зазнають поразки, коли прапороносець втрачає мужність у день битви, – так і після того, як сатані вдається заманити в пастку керівника в Церкві Божій, йому легко затягти багатьох, які не так обачні. З цієї причини для покриття гріха правителя або священика під законом була потрібна більша жертва, ніж за гріх простих людей. Тому дуже сумно – як для нього самого, так і стосовно наслідків, – коли «князь» або «правитель» стає керівником Божого народу на шляху світського беззаконня й ідолослужіння.
Такими важкими були новини, що дійшли до вух Ездри незабаром після його приходу в Єрусалим; і ми читаємо про реакцію цієї благочестивої й відданої душі: «А коли я почув це слово, то роздер я одежу свою та плаща свого, і рвав волосся з голови своєї та з бороди своєї, і сидів остовпілий…» (Езд. 9:3). Бачимо, що Ездра був уражений сильною й невимовною скорботою через гріхи свого народу, і внутрішньою причиною його суму, вираженою у всіх цих зовнішніх ознаках смиренності перед Богом, було те, що він почував у глибині своєї душі нечестя, нанесене святому імені Ієгови.
Скорбота й приниження Ездри допомогли досягти сумління інших або, скоріше, залучити до нього всіх тих, хто якоюсь мірою вболівав за стан народу. Він говорить: «І зібралися до мене всі тремтячі перед словами Бога Ізраїлевого за спроневірення поверненців, а я сидів остовпілий аж до жертви вечірньої» (Езд. 9:4). Господь сказав: «…І при тому дивлюсь Я на вбогого та на розбитого духом, і на тремтячого над Моїм словом» (Іс. 66:2). Тремтіння перед Богом – це свідчення чутливої совісті, ходіння в страху Божому, бажання стояти на Його шляхах. Тому благом було те, що такі люди знайшлися серед дітей полону, хоча може здатися, що їхнє тремтіння виходило, скоріше, з побоювання перед наслідками гріха їхніх братів, аніж з благочестивого страху образити свого Бога.
Як би там не було, де були вони і де було їхнє свідчення до приходу Ездри? Але те, що їхні серця були невинними, видно з того, що вони зайняли своє місце поруч з ним у цей критичний момент. Звідси ми довідуємося, що не маємо сили допомогти нашим братам, поки ми твердо й відкрито не протистанемо злу, яким вони були затягнені. Вірність Богові – це перша риса, необхідна для того, щоб допомагати іншим.
Ездра, принижений, обтяжений своєю невимовною скорботою, продовжував сидіти в поросі до часу вечірньої жертви. Якщо, з одного боку, його серце було розбите через гріх народу, то, з іншого боку, він вірою розумів єдину основу наближення до Бога у зв’язку з гріхом. Іншими словами, він вловив дієвість жертви як основи, на якій він може бути перед Богом, щоб вилити перед Ним беззаконня дітей Ізраїлю (порівн. 1Сам. 7:9; 1Цар. 18:36). Вечірня жертва була жертвою цілопалення, і вся вона спалювалася на вівтарі й сходила як солодкі пахощі до Господа. Коли одного разу Ездра став перед Ним у світлі цінності цієї жертви, яка символізувала те, Ким Христос був для Бога у Своїй смерті, успіх клопотання був визначений наперед. Сам Господь міг сказати з цього приводу: «І коли що просити ви будете в Імення Моє, те вчиню, щоб у Сині прославивсь Отець» (Ів. 14:13). Саме тоді, розуміючи цінність жертви, Ездра піднявся з місця свого нарікання й, роздерши свій одяг, упав на коліна, простяг руки до Господа, Бога свого, і висповідав гріхи свого народу (Езд. 9:5).
[1] Те, що це були не тільки міжетнічні шлюби, можна побачити у вище процитованому уривку з книги Вихід, а також із розділу 25 книги Числа. Справді, всі гидоти ідолопоклонства декількох названих народів були пов’язані з цими шлюбами.
