Фенікс
Фенікс – це найвідоміший казковий птах. Згідно з легендою, на світі є лише один такий птах, котрий живе сотні років. Коли він відчуває, що наближається його кончина, тоді на вершині пальми будує гніздо з пахучих галузок. Сяйво сонця поволі запалює галузки, а фенікс, ударяючи крильми роздмухує мале полум’я, аж поки в ньому сам не згорить. З його попелу зроджується новий фенікс, котрий після прожитих століть робить те саме.
Цей казковий птах у давній християнській літературі став символом воскресіння як Христа, так і людей, бо саме Христове воскресіння постало зі сяйва страждання та смерти.
Цей символ помагає нам зрозуміти і сенс наших страждань. Вони бо приводять людину до нового життя і є мовби потугами, при котрих народжується нова людина. Новизна життя може початися вже тут, на землі, а завершення буде мати у вічності. Вже тут бачимо, як благородно діє страждання на декого. Скільки людей думало, що їм належить світ? Скільки забуло про Бога, заповіді та таїнства? Скільком не допомогло добре або остерігаюче слово? Аж мало прийти страждання, щоб зробити їх новими людьми. У стражданні віднайшли нові, непроминаючі цінності та справжній сенс життя. Страждання відкрило їм очі для Бога та вічности. Треба згоріти в болю, аби постати для нового життя. У старозавітній Книзі Мудрости це висловлено так: «Він випробував їх, як золото в горнилі, і прийняв їх, як жертву всепалення» (Муд. 3:6).
Час
Маємо час? Не маємо часу? Хтось скаже: «Якби день мав 30 годин, навіть тоді я не все встигну зробити». А хтось скаже: «Не знаю, що робити: так багато в мене вільного часу». Здебільшого ж нарікаємо, що маємо замало часу. І нерідко висловлюємося в такому дусі й тоді, коли мовимо про те, як дбаємо про свою душу або релігійне життя.
Незважаючи на те, що життя дійсно коротке і хто хоче все встигнути, мусить досконало використати час, признаймось, що на те, що хочемо або слід конче зробити, час обов’язково знайдемо. А те, що нас не вельми цікавить, на те собі часу не знайдемо. Хтось вирахував, як використав час 70-річний чоловік: 6 років присвятив освіті, 4 роки – різним розмовам, 5 років – на справи, 6 років – на споживання їжі, 8 років – на забаву, 14 років – на працю, 24 роки – на відпочинок і сон. Залишилося три роки, з котрих лише 5 місяців було присвячено Богові – молитви та недільна Служба Божа.
Напевно, така статистика може бути дуже суб’єктивна, ба навіть недоречна. Суб’єктивна тому, що певні роки можуть бути в кожної людини інші. А недоречна тому, бо може нам видатися, що освіта, розмови, їжа, праця, відпочинок та забава є чимось злим, ба навіть грішним, а добре є лише молитися і ходити до церкви.
Ісус у притчі про таланти вчить нас, що кожна людина дістала від Бога особливі здібності, які має розвинути до можливої повноти (див. Мт. 25:14-30). Коли так учинить, цінно наповнить дар часу. Мусить це, однак, робити в дусі повчання святого Павла: «І все, що тільки робите словом чи ділом, усе робіть у Ім’я Господа Ісуса, дякуючи через Нього Богові й Отцеві» (Кол. 3:17). Віруюча людина може всіма своїми ділами прославляти Бога: і працею, і розвагою. Це вдається тоді, коли людина в усьому з’єднується з Христом і з Ним помагає освячувати себе і світ, у котрому живе. Якщо б підрахував хтось статистично, як використовує час така людина, то її час не ділили б на окремі роки, але всі літа були б мов один рік, наче ціле життя, в якому людина служить Богові в кожному часі й у кожнім діянні.
Атмосфера похорону
Смерть людини в минувшині була громадським ділом. Домовину з мертвим тілом несли вулицями міст і сіл, від храму аж на цвинтар. Люди на вулицях зупинялися і в тиші воздавали шану покійному. Автомобілі теж зупинялися і пропускали похоронну процесію. Зі смертю однієї людини в місці її проживання зустрічалась велика кількість людей, саме тоді смерть могла більше промовити до інших. Сьогодні смерть витиснуто з публічних просторів. Похорон став приватною подією, що найчастіше відбувається в похоронному закладі. Смерть людини вже не є публічна, а зовні в місті або в селі все йде так, якби нічого не сталося, якби ніхто не помер.
Іншої атмосфери на похоронах вимагають різні громадські зміни та сучасний спосіб життя. Справді, вже неможливо, аби похоронний обряд тривав декілька годин. На змінену похоронну атмосферу можна, однак, дивитися і з іншого боку: світ ніби хоче витиснути смерть на маргінес громадського життя. Смерть просто не вписується в нинішній сценарій життя, у котрому найважливішими є активність, рух, прогрес та успіх. Людина сьогодні не хоче даремно зупинятися. Хвилинне споглядання на похоронну процесію або участь у ній вважає змарнуванням часу. Не бажаємо бачити смерти, та, це не означає, що будемо від того довше жити, ані що люди менше вмиратимуть. Світ може відіслати похоронний обряд на периферію, але смерть постійно залишатиметься в центрі світу.
