Чому?
За статистикою у світі щодня помирає майже 40 мільйонів людей. А, можливо, щодня на всіх цвинтарях світу інші мільйони живих роздумують, чому саме той із їхніх близьких мав померти. Подібно й ми питаємо, особливо коли хтось помре в молодому віці або несподівано. Ані мертві, ані їхня смерть відповіді не дають. Дає нам її Ісус. Він каже: «Коли зерно пшеничне, як у землю впаде, не помре, то одне зостається; як умре ж, плід рясний принесе» (Ів. 12:24).
Пшеничне зерно мусить стати колосом, аби настали жнива й людина мала хліб. Щоб так сталося, зерно має завмерти. Завмирає воно не тому, що в чомусь провинилося, а щоб не залишилося саме-одне, аби стало колосом. Завмирає, бо не може бути одночасно колосом і зерном.
Подібно й людина помирає, аби з її смерти виросла нова істота, котра не буде ні слабка, ні недосконала, ані така, що знову прямує до смерти. Буде це істота, подібна до повного колосу, що виростає із зерна земного життя і досягає своєї повноти у вічності. Людина не може бути на цій землі досконала і водночас слабка, свята і водночас грішна, смертна і безсмертна. Може лише зростати й прямувати до повноти, котру осягне в Небі. Тому людина мусить померти, тож і з того погляду віри мали би люди щодня на всіх цвинтарях світу розуміти смерть близько 40 мільйонів людей. Напевно би легше знайшли відповідь на питання: «Чому?»
Дозрівання
Від зачаття починається в людині процес дозрівання. Потрібно, аби вона дозріла, аби почала ходити та говорити. Багато років людина навчається, аби приготуватися до життя в зрілості. Вона поступово дозріває і до подружнього життя, здобуває певний ступінь відповідальности і є приготована до активного громадського життя. Процес дозрівання триває певними етапами, котрі неможливо пропустити або перескочити. Коли людина дозріває в різних сферах свого життя, часто забуває, що дозріває і для смерти та вічности.
Дозрівання для вічности, однак, не зміряти часом. Не можна сказати, що якщо хтось жив багато років, то вже дозрів для вічности, а інший, котрий помирає в молодості, ще не дозрів. Та часто, зокрема коли помре молода людина, кажемо: «Міг ще жити, міг ще зробити багато добра». Це наш підхід. Бог же вважає інакше. Мірою нашого земного дозрівання є час, але міра дозрівання для Бога – це бажання людини приподобатися Ісусові. Перед Богом зрілий не той, хто довго жив, а той, хто вірно наслідував Його Сина.
Наймолодший канонізований святий – Домінік Савіо – мав п’ятнадцять років, коли помер. Коли на сьомому році земного життя він приступив до першого Святого Причастя, то зробив собі три постанови: часто сповідатися та приступати до Святого Причастя, мати за приятелів Ісуса та Пречисту Діву Марію та нарешті – найдивовижніша постанова в його віці – ліпше померти, ніж згрішити. Тож Бог на п’ятнадцятому році життя покликав Домініка до Себе, бо вже був зрілий для вічности.
Тим-то мірою дозрівання для вічности є наше ставлення до Ісуса. Хто сповнився любов’ю до Нього, той дозрів для вічности; хто ж байдужий, той для вічности ще не дозрів. Святий Павло висловив це так: «А коли ми померли з Христом, то віруємо, що й жити з Ним будемо» (Рим. 6:8). Тому Бог дає комусь по смерті «паспорт» для вічности, а когось, однак, не може прийняти. У вічності є місце лише для зрілих; та ж і ми відділяємо зрілі фрукти від неспілих.
Святий Павло
До найславніших висловів Нового Заповіту належать такі слова святого Павла: «Бо для мене життя – то Христос, а смерть – то надбання» (Фил. 1:21). Могли би ми цей вислів назвати і надзвичайним виявом віри та смислу життя святого Павла.
Після навернення Павло істотно спрямував своє життя до Христа. Він свідчить, що Христос цілком здобув його (пор. Флп. 3:12). Відтоді, від свого навернення перед Дамаском й аж до мученицької смерти в Римі, Павло й Христос – одне. Павло працює, подорожує, голосить Євангеліє, зносить прикрощі, а все це – з любови до Христа. Своїм життям він вказує і нам суть християнства.
Ми теж мали б себе серйозно запитати, чи й для нас Христос є сенсом нашого життя. Свої зусилля часто роздрібнюємо на множество діянь, про котрі думаємо, що вони є сенсом нашого життя. Може, вони важливі, але якщо робимо їх без Христа, то будуть невдалі та розчарують нас. Трагедією нашого релігійного життя є те, що боїмося впускати Христа ближче в наше життя. Хочемо Його мати при собі лише тоді, коли вважаємо це за потрібне. Таким чином не зажиємо ані радости з віри, ані радости з життя, бо не знайшли ще їхнього сенсу. А тому й важко розуміємо сенс нашої смерти.
Для Павла смерть була прибутком. Не тому, що вже скінчилися його земні страждання, а тому, що нарешті досягнув мети своєї віри та зусилля – Ісуса Христа. Сказати, що смерть є прибутком, може лише людина, для котрої життя було постійною надією на зустріч з Христом, а цього не скажеш легко – без любови, без віри та жертв. Таке відчуття людина має переживати день у день і носити його в серці. Це мусить її вести життям. Тому всі ми потребуємо цього другого навернення і маємо не лише увірувати в Христа, але й прийняти Його.
