Дбайливість Церкви про людину є від народження й до смерти. Хрещення людини зобов’язує Церкву дбати про її душу, аж поки не покине свого мертвого тіла. Тому не має між Хрещенням та похованням таїнственної пустоти, а все наповнюється вислуговуванням інших Святих Таїн, котрі людині мають помагати ціле життя. Нам уділяють Тайну Сповіді та Причастя, аби душа могла жити в єдності з Богом. У тайні Миропомазання Церква висилає своїх членів, аби привселюдно визнавали та ісповідували свою віру. Церква помагає молодим людям і в подружньому житті, аби Бог через Тайну Подружжя з’єднав та благословив їхню любов та родину. Церква помагає хворому, скріплює та вливає йому надію Тайною Єлеопомазання. Таїнственна дбайливість Церкви про людину є великим завданням, котре їй надав Ісус.
Хоч кожний похорон – це жалобна подія, Церква завжди може тішитися, коли хоронить людину, від народження аж до смерти приймала її дбайливість і все життя вірила, що це поможе їй досягти спасіння. Церква, однак, часто на похороні й плаче. – Це тоді, коли вона знає, що померлий, хоч і прийняв якісь Тайни під час зрілого й старечого життя, та йому була байдужа її поміч. Але й таких своїх членів Церква здебільшого хоронить, і то з великою вірою в Боже милосердя.
І після похоронних обрядів не проминає любов Церкви до покійного. Навіть коли вже всі світські організації поставили біля його імени хрестик і почали про нього забувати, Церква постійно думає про нього. Хіба не підбадьорює те, що Церква про нас ніколи не забуде? Чи маємо причину страхатися, що буде з нами, коли помремо? Чи згадає потім про нас хтось?
Єлепомазання
Приємно спостерігати, як харитативні та суспільні організації дбають про хворих людей. Наприклад, є нагода відвідати ярмарок, де продаються ліки та прилади для недужих, або слідкувати за досягненнями спортсменів-інвалідів. Водночас кожний терплячий потрапляє в нову ситуацію, котра спричиняє йому розпач, а деколи й почуття, що його життя вже зайве, бо непродуктивне. Деколи люди дають недужому відчути, що його присутність не має для них великої ціни.
Ісус приділяв хворим особливу увагу, тож вони мають бути також у центрі уваги Його Церкви. Ставлення Церкви до хворих має два виміри: перший – соціяльно-харитативний, в якому Церква в рамках можливостей віруючих помагає хворим матеріяльно. Найважливішим є другий вимір – це ставлення таїнственне, у котрому Церква поєднує з терпінням терплячого, смертю і воскресінням Ісуса Христа. Це відбувається через уділення святої Тайни Єлеопомазання. Свята Сповідь, святе Причастя та святе Єлеопомазання дають хворому душевні, а деколи й фізичні сили, аби він впорався зі своїм станом, а в терпінні знайшов сенс. Іноді це може бути й остання свята Тайна, з котрою людина відходить до Бога.
Слід за життя виплекати в собі любов до тієї Тайни. Це означає, що ми часто мали би просити Бога, аби в терпінні з довірою її прийняти. Також треба прагнути, щоб стояв священик при нашому ліжку, коли будемо вмирати. Це одночасно найцінніша служба, котру можемо сповнити для наших терплячих, яка є властивістю добрих християнських мужів та жінок, дітей та родичів, сусідів та знайомих, котрі можуть вплинути на хворого так, аби він цю Тайну прийняв з вірою та надією. Та ж чи це не найкращий вчинок у нашому житті, коли поможемо комусь примиритися з Богом, прийняти Ісуса та дістатися до неба? У вічності наші покійні не будуть тішитися з наших сліз, з множества присутніх на похороні або з мармурового пам’ятника, а радітимуть лише з Бога. Було би жахливо, якби хтось був відповідальний за те, що не дав комусь можливости відчувати ту радість.
Інвестиція
Вже сотні років лікарі та науковці подивляють людське тіло й кожна епоха помічає в ньому нові закономірності. Людське тіло є надзвичайним організмом. Коли науковці та лікарі постійно знаходять у ньому щось нове, одночасно винаходять нові ліки. Це тому, що за всієї своєї надзвичайности людське тіло є дуже слабке, уразливе та легко піддається хворобам і віку. Жодні надзвичайні медичні препарати не в змозі зберегти людське тіло в усій його первісній красі. Ліки багато помагають, але проти декотрих хворіб, проти старости та смерти вони безрадні. Подібно і в турботі про людське тіло конкурують різні косметичні фірми, відомі цілому світові, але вони теж не зможуть цілком помогти людському тілові.
Людина має, однак, і душу, в яку варто «інвестувати», бо душа не старіє, душа існує вічно. Її сенс – бути вмістилищем Бога. Існує душа навіть тоді, коли замість Бога в душі є гріх. Це дві єдині можливі форми існування душі в людському тілі. Інвестиція в душу полягає в тому, що людина під час життя береже в душі Бога та усуває все, що Бога з душі проганяє. У вічності для Бога не матиме значення краса нашого тіла, але святість нашої душі.
Ісус питає: «Яка ж користь людині, що здобуде ввесь світ, але душу свою занапастить?» (Мр. 8:36) Відповідь проста: жодної користи.
Посудина
Життя людини можна порівняти до посудини, у котрій приховані добрі й злі речі. Кожна людина в житті робить багато добрих діл. Чинить, однак, і діла, котрі є злі. Деколи переважають у посудині людського життя добрі, іноді злі діла, а деколи вони цілком змішані, так що людина навіть не знає, якою вона насправді є, що в ній переважає. Тому потрібно, аби людина деколи висипала вміст своєї посудини, відсортувала його і відкинула те, що зле, а деколи смердить і старовизною, та повернула до посудини лише цінні речі. Це висипання може здійснитися, наприклад, при Святій Сповіді.
Деколи й похорон близької людини дає можливість поглянути нам у себе та поміркувати, що носимо в собі. Якщо людина вирішить зробити в собі лад, то відчує радість, подібну до тієї, яку чинить вода нашому брудному тілу. Буде мати почуття легкости та радости з життя. Бог чекає на це наше прибирання і хоче нам у цьому помогти.
