Спадкоємство
Добрі батьки прагнуть за час свого життя дати дітям якнайбільше. Найчастіше впоюють троякі цінності: матеріяльні, духовні та релігійні. Цим трьом цінностям батьки надають інший ступінь важливости. Часто мріють, аби діти були забезпечені матеріяльно. Коли діти при батьках – то їхній обов’язок – також матеріяльно їх забезпечувати. Але й пізніше батьки намагаються помагати дітям. Декотрі, можливо, спокійно вмирають, коли бачать, що їхні діти ні в чому собі не відмовляють. Але не завжди так є. Часто батьківська спадщина спричиняє багато напруги, навіть ненависть між дітьми. Деколи стаємо свідками парадоксальної ситуації: що більше батьки дали дітям, то більше між ними зла; що менше дали, то більше діти любляться. Матеріяльне спадкоємство є дуже хитке та небезпечне.
Духовна ж спадщина полягає в тому, що батьки зуміли дати дітям любов, мир та мудрість у житті. Якщо діти це прийняли і згідно з тим живуть, батьки перед смертю радіють. Якщо, однак, зауважать, що між дітьми панує зло, що не живуть у любові та мирі, тоді з жахом думають про свій похорон, де при труні будуть стояти розгнівані діти.
Християнські батьки прагнуть передати своїм дітям і спадщину віри. (На жаль, не всі батьки, хоч і християни, вважають її найціннішим даром). Приносить у старості велику радість те, коли бачать побожність своїх дітей та внуків. Та часто батьки не втішаються духовним життям своїх дітей, бо не привили їм любови до Бога й релігійні цінності не мають для їхніх дітей великого значення. Але спадщина віри є найбільшим спадкоємством, котре можуть дати батьки своїм дітям, і якщо діти прийняли та розвинули його, то це запорука спокійного вмирання щирих християнських батьків.
Титули
14 березня 1989 року померла в Швейцарії остання австрійська імператриця Зіта. Похорон був з цісарською пишнотою і за давнім зворушливим ритуалом, котрий пригадував, що смерть не робить між людьми жодних різниць. Коли церемонар похорону підійшов до брами храму капуцинів, де поховані австрійські цісарі, вона була замкнена. Перед храмом стояла труна з покійною, родина та численний натовп. Церемонар тричі вдарив золотою палицею в двері. Зі середини храму почувся голос: «Хто сюди хоче зайти?» У відповіді церемонара прозвучав довгий перелік найрізноманітніших титулів, котрі посідала усопша імператриця. Голос, однак, коротко відповів: «Не знаю її. Хто сюди хоче ввійти?» Церемонар почав промовляти те саме: «Тут Зіта, її цісарська милість, імператриця і володарка…» Та голос знову відрік: «Не знаю її». Аж утретє, коли церемонар мовив, що до святині бажає зайти Зіта, людина смертна й грішна, голос відповів: «Нехай увійде». І двері храму відчинилися.
Ісус нам чітко наголошує, що в Бога мають силу інші критерії, щоб оцінити смисл життя. Апостолам Він сказав: «Хто великим із вас хоче бути, хай буде слугою він вам. А хто з вас бути першим бажає, нехай буде він вам за раба. Так само й Син Людський прийшов не на те, щоб служили Йому, а щоб послужити, і душу Свою дати на викуп за багатьох!».
Тож не думаймо, що Бог зважає на земські титули. Це правда, що під впливом певних обставин люди посідають на землі різні стани, але вони не переносяться у вічність. Бог не дивиться на те, ким людина була в земному житті, але яка була, чи, правильно розуміючи сенс свого існування, служила в любові Йому і ближнім своїм. Це зуміла б зробити невідома старенька, на похороні котрої зібралося лише п’ятеро або шестеро людей, і королева, президент, міністр або науковець, з котрими прощаються тисячі. Ані бідність невідомої старої, ані слава визначних людей не забезпечують вічного успіху, якщо вони не жили по волі Божій.
Пам’ятка
Радо зберігаємо предмети, котрі нам уприсутнюють померлих. Деколи це фотографія батьків, коли були ще молоді, або якийсь дарунок, котрий ми від них одержали. Часто погляд на ці речі дає нам можливість знову пережити хвилини з нашими найближчими, котрі жили між нами.
Є ще інші пам’ятки, наприклад, духовний заповіт, або зв’язок із мертвими: коли діти часто приходять на гроби своїх батьків, аби з ними порозмовляти. Деколи наше життя сягає такої межі, що ми безпорадні й не знаємо, що робити. Тоді приходимо на цвинтар запитати про це наших батьків і матерів. Хоч нам із гробу не відгукнеться їхній голос, все ж таки відчуваємо, що нас чують, розуміють і хочуть нам помогти. Відходимо скріплені з цього місця, а часто і з порадами для наших проблем.
Та це діється лише тоді, коли життя наших родичів було наповнене любов’ю до своїх найближчих. Батьки, котрі мало розуміли своїх дітей, давали їм злий приклад, не приділяли їм часу й не вміли з ними мудро порозмовляти, не зможуть порадити їм і після своєї смерти, і до їхнього гробу діти не прибігатимуть за підтримкою. Тому поки живемо, жиймо так, аби й після смерти приходили до наших гробів ті, котрі нас люблять, аби ми їм і потім могли помагати.
