Любов
Що є головною умовою вічного спасіння? На це питання нам дає чітку відповідь Ісус, коли говорить про розділення людей на Страшному суді (Мт. 25:46). Його слова: «Бо Я голодував був і ви нагодували Мене, прагнув і ви напоїли Мене, мандрівником Я був і Мене прийняли ви. Був нагий і Мене зодягли ви, слабував і Мене ви відвідали, у в’язниці Я був і прийшли ви до Мене», – однозначно твердять, що путь до неба веде через любов до братів та сестер на землі. Нашу любов до ближніх Ісус вважає любов’ю до Себе Самого.
Якби хтось дав Ісусові звіт про свою незвичайну духовну активність, у котрому були би написані тисячі молитов, котрі відмовив, тисячі Святих Літургій і Святих Причасть, котрі під час життя прийняв, і сотні сповідей, котрі протягом життя відбув, – то, хоч це й видається незрозумілим, – Ісуса такий перелік не буде цікавити. Він, щоправда, Сам сказав, що кожний, хто їсть Його Тіло і п’є Його Кров, має життя вічне (пор. Ів. 6:54), однак це не означає, що лише Святого Причастя буде достатньо. Ісус дотримується з логічної передумови, що людина, котра молиться та приймає Його Тіло, мала би бути здатна більше любити. Якщо б це було не так, то хоч її життя і вважалось суб’єктивно релігійне, але насправді це була би релігійність, відірвана від людини. Така релігійність противна духу Євангелія і не веде до неба. Кожне таїнство і кожна молитва мали би скріплювати нас у чиненні діл любови. Лише тоді людина буде мати право стати на Страшному суді по правиці Ісуса.
Дбайливість
Якби покійні могли знову ожити і промовити, то, мабуть, приголомшили би нас тим, чого потребують від нас, а чого ні. Що би нам тоді сказали? Можливо, що похорон ми хоч і зробили гарний, але вінки та квіти, машини та оркестр їм уже непотрібні. Можливо, раділи б, що родина зустрілася на поминках, але кількість спожитого алкоголю на їхній спомин їм уже так само не допоможе. Можливо, нас би потішили й тим, що сказали би нам, аби ми не журилися надто дорогим пам’ятником, бо і він непотрібен і ніяк не поможе. Мабуть, запитали б нас: «Чому про мене дбаєте аж по смерті? Хочете так показати свою любов до мене? Та ж це неправда. Боїтеся, що скажуть люди? Вони й так скажуть те, що хочуть сказати».
Що померлі бажали б від нас? Мабуть, попросили б, аби ми їм простили їхні злі вчинки. Можливо, хотіли б, аби ми наслідували їх у тому, що було в їхньому житті зразкове. Напевно, наказали би нам зберігати спадкоємство віри, котре нам передали. Попросили би нас жертвувати за них молитви, бо це єдине, чого вони найбільше потребують.
Церква не вчить своїх вірних, аби останнє прощання з покійним було недостойне, ані щоб родина не дбала про гріб. Бажає, однак, передовсім того, щоб наше ставлення до покійних не скінчилося на цвинтарі, аби наша турбота про померлих не була аж занадто матеріяльна, а часто зайва. Церква вчить нас давати нашим покійним найперше духовні дари, котрі помагають не лише їм, але й нам.
Самовідданість
Людина, що тяжко хворіє декілька років і знає, що її стан вже не зміниться, мусить з тим змиритися. Деколи це нелегке завдання. І в цьому їй можуть помогти найближчі родичі. Страждання в родині є закликом до жертвенної любови всіх її здорових членів, а це нелегке завдання. Декілька місяців або років когось кормити, вмивати, помагати в усіх його потребах, слухати його постійні скарги і зносити неспокійність буває інколи надлюдські сили. Той, хто це зуміє зробити, справжній герой.
Людина деколи впадає у відчай і думає, що не має сил для жертвенної, самовідданої любови, та слід собі згадати причини, чому вона це мусить робити. Можливо, як вияв вдячности дитини за любов батька або матері. Приводом може бути й потреба випробувати себе щодо Ісусової вимоги подати спраглому. Спонукою може бути і надія, що коли я комусь поможу, то маю право просити Бога, аби і про мене хтось подбав, якщо цього сам потребуватиму. Нарешті, самовіддана любов прямує до єдиного гарного почуття. Людина, про котру мусимо дбати, колись помре, на похорон зійдеться вся родина і буде плакати. Хтось, однак, у серці своїм тішитиметься. Буде це той, хто в тій хвилині зможе собі щиро сказати: «Боже, дякую Тобі, що з Твоєю поміччю я зумів подбати про цю людину».
