- Луки 13:11-16
А ось схожа історія. Схожа, бо вона також про Христа і про свободу, яку Він дає нам.
Живе собі жінка: дім, сім’я, діти. Усе як завжди. Можливо, вона знатна і багата, а можливо, і ні. Не має значення, бо хвороба не розрізняє. Важко сказати що сталося, очевидно, щось із спиною. Масажі, лікарі, процедури – нічого не допомагає, тільки гірше. І ось молода, красива, вона перетворюється на горбату стару. Важко підняти голову, перед очима тільки земля. Як змінилося її життя після цього? Як склалися її стосунки із сім’єю?
Подібні речі змінюють наше життя, нам треба перенавчатися, вчитися робити багато що по-іншому. Це відбивається на наших взаєминах з людьми і на нашому сталенні до себе. Навіть якщо тебе не кидають, до тебе добрі, тебе приймають, думка про те, що ти стаєш тягарем, що ти не можеш робити те, що робила раніше, не можеш піклуватися, проявляти любов так, як раніше до тих, хто тобі дорогий, пригноблює. А якщо від тебе відмовилися? Якщо в домі, який ти влаштовувала своїми руками, тепер нова хазяйка, а тобі лише прихильно дозволено живитися від загального столу? Адже ти навіть не можеш подивитися в очі того, кого ти так любила, хто любив тебе! Ти бачиш тільки землю і власні деформовані від хвороби ноги…
Ти шукаєш розраду. Де? У Богу. Приходиш у зібрання з надією і молитвою. І що? Усе, що тобі можуть запропонувати, – це трохи місця в задушливому приміщенні, де через ґрати (бо ти – жінка) ти можеш чути проповідника. Він ніколи не помолиться за тебе, просто тому, що навіть не підозрює про твоє існування. Тебе просто немає. Та і ти не дуже бачиш те, що відбувається там, у світлій частині синагоги. Адже ґрати, які ховають тебе від чоловічих очей, занадто густі. Та і твоя горбатість не дозволяє тобі підняти голову, щоб все-таки хоч щось розгледіти.
Що залишається у твоєму житті? Мрія? Надія? Любов? Що? – БІЛЬ! Так минає 18 років!
І ось одного разу в зібрання приїжджає молодий Проповідник. Ти знову за ґратами. Слухаєш. Його голос, Його слова… що це?! Що відбувається з тобою? Звідки ці думки? Невже це надія?! Стоп! Припини! Тобі вже давно немає на що сподіватися! Не обманюй себе! Але ці слова…
І ти докладаєш зусилля, пересилюєш біль, щоб підвести голову і спробувати побачити Цього молодого, напевно погано знаючого життя, Чоловіка. Але Він говорить як владна людина. Ніколи ти не чула нічого подібного. І ось тобі вдалося розгледіти Його. Так, тьмяно. Біль не дозволяє дивитися довго, ти робиш перерву і знову піднімаєш голову. Вже навіть не помічаєш, що жадібно ловиш кожне Його слово, рух, нібито від цього щось залежить.
І ось Він закінчив. Усередині тебе дивний трепет, усе в тобі відгукнулося на Його слова. А Він каже: «Підійди!» Кому це? Хто цей щасливчик, який може наблизитися до цієї Людини? Ти робиш ще одне зусилля, долаючи біль, піднімаєш голову. На кого Він дивиться? Дивно, але Він не дивиться в зал, на чоловіків, Він дивиться туди, де стоїш ти, за ґрати! На кого ж? А Він повторює: «Підійди!» І простягає до тебе Свою руку О, ні!
Його слова звучать як ангельський спів: «Жінко, підійди!» Його слова як звук ляпасів: «Жінко, підійди!»
«Я не можу, мені не можна в ту частину приміщення, там тільки чоловіки. Я – жінка, до того ж я – хвора. І усі кажуть, що Бог мене прокляв. Якщо я вийду туди, мене поб’ють камінням». Там вже стоїть гул невдоволених голосів!
– Жінко, підійди!
«Ну і нехай, нехай поб’ють камінням, але я зможу побачити Того, Хто побачив мене за цими ґратами! Я зможу жити, поки йду проходом – страх, боротьба, надія, мрія, перемога, ЛЮБОВ! Усе в цій короткій відстані від мого місця до кафедри! А там…»
Коротка доріжка завдовжки в життя. Поки вона йшла проходом, навколо згущувалася атмосфера ненависті і обурення! – «Жінка! Тут! Горбата! Та як вона посміла?! Та що собі дозволяє цей тесляр?!»
Коли вона підійшла, вона тремтіла від страху, хвилювання і благоговіння. Уперше жінка стояла біля кафедри! Сил підняти голову вже не було. Вона бачила тільки Його ноги. Він підійшов. Що зараз буде? А якщо Він при усіх заявить, що вона проклята Богом? Ні, Він так говорив… А якщо все-таки скаже? Ні, Він не може…
І раптом вона відчула дотик Його руки на своїй спині! По синагозі прокотився стогін! «Він доторкнувся до жінки, у синагозі!!! Грішник!» Але вона вже нічого не чула – уперше за 18 років дотик ЛЮБОВІ!!! «Жінко, ти звільнена від твоєї недуги». Їй так захотілося подивитися в Його очі! І зібравши останні сили, знаючи, що знову доведеться долати біль, вона підняла голову!
«Що це?! Крила?! Я можу стояти і дивитися в Його очі?!!»
Вона не побачила Його очей, бо її очі були повні сліз! Навколо гудів натовп: «Як Ти міг? Вона жінка! Сьогодні субота!»
Вона нічого не чула, окрім Його слів: «ЖІНКО, ТИ ЗВІЛЬНЕНА!!!»
Вона отримала не тільки свободу від хвороби, але і свободу приходити до Бога. Свободу любити, мріяти, перебувати в товаристві. Свободу бути особою.
