Худий, сухорлявий чоловік підійшов до дверей своєї камери і дико глянув у вічі начальника охорони.
– Іван? Тут? Ти кажеш, що Іван тут, у в’язниці Махерона? Ти кажеш, Протею, що його кинули саме в третю камеру?
– Так, Ганнелю, Ірод арештував Івана і посадив його сюди.
– Невже в Бога немає жалю? Невже Він нічого не відчуває? – кинув Ганнель холодним, слабким голосом. – Чи посвята не має для Нього жодного значення? Колись і я вірив у Бога, зовсім так само, як вірить Іван. Ти справді тут, Іване? Пам’ятаєш мене? Я жив благочестивим і святим життям перед Богом. Ти ж пам’ятаєш, Іване, чи не так? Отож поглянь, що це мені принесло. А тобі? Дивись, що тобі принесла твоя відданість Богові! Чи такий має бути кінець людям, які любили Бога і корились Йому? Що це за Бог, який дозволяє такі страждання, які ми тепер терпимо? Боже, Ти кинув одного з Твоїх вірних слуг у гидезну діру!
Ганнель просунув руку крізь ґрати своєї камери, стиснув кулак, підняв обличчя догори й почав вигукувати прокляття Богові. Закінчив він свою гнівну тираду заявивши:
– Більше ніколи я не служитиму Богові, який так поводиться з людьми. Де Він був, коли я Його потребував? Іване, де твій Бог, коли ти найбільше Його потребуєш?»
Ані звука не долинало з третьої камери. Що б Іван не думав у ту мить, він тримав це при собі. Протей мимоволі замислився: «В’язень у першій камері звинувачує в усьому людей. В’язень у другій – звинувачує в усьому Бога. Цікаво, кого звинувачуватиме в’язень у третій камері. Людей? Бога?
Чи, може, свого троюрідного брата?»
