Протей підвів очі, намагаючись розгледіти причину шуму зверху на сходах. Він побачив тінь в’язня, який стояв між двома римськими наглядачами. Закутий у кайдани в’язень повільно, насилу почав спускатися довгими, вузькими сходами.
Протей мимохіть подумав собі: «Я завжди уявляв тебе людиною-велетом; а тут ти здаєшся таким звичайним. Ти виглядаєш… майже беззахисним».
Тепер в’язня можна було роздивитися як слід. Капітан пильно вдивлявся в обличчя Івана, але, як і багато інших, не міг збагнути з його виразу, про що той думає. Чи боявся він? Хвилювався? Злився? Протей звик до того, що завжди міг прочитати емоції в’язня в таку хвилину. Але сьогодні цей в’язень ніяк не виказав себе.
Протей обернувся до одного з солдатів позаду себе.
– Третя камера.
Солдат відкрив залізні двері; одразу за ґратами камера різко йшла приблизно на чотири метри вниз. Другий солдат саме збирався зав’язати мотузку на балку і спуститися в яму, але Протей його зупинив.
– Зачекай. Я сам прикую в’язня. – Сказавши це, Протей обернувся до двох римських наглядачів і жестом наказав їм зняти з в’язня кайдани. Тоді він пройшов до дверей камери і спустився в яму, що кишіла щурами.
Це було темне, мокре й огидне місце – саме таке, яким і має бути темниця. Протей гукнув наглядачам:
– Відійдіть від в’язня! – після чого звернувся до нього. – Іване, спускайся вниз на тій мотузці.
Іван взяв в руки мотузку і спустився вниз у прокляту яму.
– Я мушу вдягнути тобі на руки і ноги ці ланцюги. Вони прикуті до стіни, але досить довгі, тож ти зможеш трохи рухатись. Такий наказ Ірода. Мені прикро робити це. Але ти залишишся в цій в’язниці, поки він не вирішить, що з тобою робити.
Якийсь час Протей трудився, скріплюючи кайдани навколо Іванових зап’ясть і щиколоток. Закінчивши, він зробив крок назад.
– Двоє твоїх учнів попросили дозволу зустрітися з тобою. Їм дозволять прийти наступного тижня. Я так розумію, вони принесуть тобі їжу.
Протей вхопився за мотузку і зібрався підніматись наверх. Потім зупинився, обернувся і подивився на Івана.
– Я чув, як ти говорив у пустелі. Мені дуже шкода…
– Усе гаразд, – відповів Іван. – Це не твоя провина.
Після цього капітан піднявся наверх, зачинив за собою двері камери й звернувся до всіх солдат, які були на посту.
– Послухайте мене. Наскільки дозволяє ця клята камера, зробіть усе можливе для цього чоловіка; забезпечте його їжею, водою й усім, що буде потрібно. Вдовольняйте його потреби, які не заборонені наказом Ірода. І ще одне… Я повісив табличку з ім’ям Івана на стіні біля дверей його камери. Я хочу, щоб кожен пам’ятав, хто знаходиться в темниці.
З першої камери пролунав голос.
– Що ти сказав? Вони ув’язнили тут Івана Хрестителя?
Протей зітхнув. Він, як і кожен з присутніх, знав, що буде далі.
