– Розкажи про мого троюрідного брата, – попросив Іван.
– Зараз він у Галілеї. Він, як і ти, має дванадцятьох учнів; але також є й інші – можливо, п’ятдесят або шістдесят, які завжди з ним. Він мандрує з міста до міста, проповідуючи.
Це був голос Надава, Іванового послідовника, який бував у Галілеї і на власні очі бачив Ісусове служіння.
– Час від часу він говорить до великих натовпів людей, але більшість часу навчає в чиїхось домівках.
– Про що він говорить?
– Здебільшого розповідає історії. І багато з них з великою часткою гумору.
Надав замовк на мить.
– Учителю, чи відомо тобі, що він п’є! Я маю на увазі, що він п’є вино! І ті його дванадцятеро учнів не схожі на нас. Вони багато сміються. Його часто запрошують на бенкети. Здається, він завжди приймає ті запрошення. Дехто каже, що він надто багато їсть і надто багато п’є, або принаймні так чинять його учні.
Іван слухав зацікавлено, але його поведінка не виказала жодної з потаємних думок. Ніхто з присутніх не мав ані найменшого уявлення про те, що він думав з приводу розповіді Надава. Цю рису Іван набув ще в дитинстві.
Надав продовжував:
– Люди, з якими він спілкується, – це переважно митарі, блудниці… ну, й подібні до них.
Один з учнів Івана перервав розповідь.
– Учителю, ми постили так, що мало не вмирали з голоду. Ми молились аж до ран на колінах. Ми беремо з тебе приклад у цих речах. Ти постиш, ти проводиш своє життя в молитві, ти живеш життям великих обмежень і дисципліни в цих речах. А твій брат розповідає історії, говорить про лілії і пташок, зерна й овець, ходить на бенкети, де їсть і п’є. Здається, загалом, що він безмірно насолоджується життям. Дехто навіть називав його винопивцем і ненажерою. Ти розумієш, чому деякі з нас трохи спантеличені?
Після довгої паузи стало ясно, що Іван не дасть відповіді. Нарешті він глибоко вдихнув і встав.
– Люди чекають, і я маю сказати їм дещо важливе.
Іван вийшов до середини натовпу і піднявся на великий камінь. Вечоріло. Через поле дув прохолодний вітерець з Галілейського моря. Сонце сідало і пронизувало небо незмірними золотими променями.
Іван обвів поглядом людей і закликав власне серце згадати знову мету свого життя: привести Ізраїль до повного розкаяння, знизити гори, заповнити долини, приготувати дорогу для остаточної і найвеличнішої Божої роботи на землі.
– Наш цар, – закричав Іван, – взяв за себе дружину свого брата! Ірод накликав гнів Божий на себе. Не пощадить цей гнів і його дружину Іродіаду.
Вже наступного ранку тетрарх Ірод знав про Іванове обвинувачення. І почувши це, він розлютився. Та неможливо порівняти лють Ірода з люттю його нової дружини, адже вона пообіцяла собі помститись Іванові Хрестителю найчорнішою помстою. І в тій жадобі помсти вона кричала чоловікові, що Івана потрібно арештувати і кинути до темниці. Негайно! Та це ще був не кінець її лихого задуму.
