Наче вікно, над річкою Йордан прочинились двері іншого світу. Із самого осердя буття Бога-Отця вийшов Його священний Дух, Святий Дух, що як голуб випурхнув крізь відчинені двері і зійшов спочити на одному з присутніх, які слухали Івана.
Іван пильно розглядав юрбу, гострим поглядом вдивляючись у кожне обличчя. Що це було? Надприродне світло, що з’явилося нізвідки, наче голуб вилетів з вікна, і зійшло спочити на комусь у натовпі.
Іван усвідомив, що він бачить те, чого не міг бачити більше ніхто. Це був знак Месії. Іван замовк. Він думав лише про одне: «Куди сів голуб світла? На кому він спочив?»
Натовпом пролетіло приглушене шепотіння. Багато хто стежив за рухом Іванового погляду.
Несподівано Іван заволав:
«Ось Агнець Божий!»
«Я – ніщо. Ця людина – усе. Не дивіться на мене; майте надію в ньому! Я йому не гідний розв’язати й ремінця сандалів».
Здавалося, Небесний Отець погоджувався з цим. Стоячи у дверях між двома світами, Він гучно промовив: «Це Син мій любий, що Його Я вподобав».
А якщо Бог був задоволений, був задоволений і Іван. Також пророка не хвилювало те, що натовпи людей покидали його і починали йти за Ісусом. Зрештою, Іван знав, що саме для цього він і прийшов у цей світ.
Чого він не знав, то це того, що найлегші дні Його служіння тепер залишились позаду. Найважчі – чекали попереду.
