Каравани кочівників першими зустрілися віч-на-віч із пророком пустелі. Їхні очі виражали недовіру, коли вони дивилися на таку виморену істоту. Перша їхня думка була досить простою: «Це божевільний, який блукає пустелею». Або більш милосердною: «Якийсь ессен через спеку втратив розум».
Було очевидно, що цей безіменний чоловік – єврей; але вдягнений він був в одяг з шерсті нечистої тварини – огидного верблюда. А незабаром поширились чутки, що харчувався він сараною – їжею, яку вживали лише найбідніші, зубожілі люди.
Його зовнішній вигляд свідчив про те, що він – божевільний; його слова – про те, що він пророк. Нечесане волосся чоловіка ледь не сягало колін. Обличчя було обличчям старця, але в голосі гриміла енергія юності. Його очі блискали палаючим вогнем пустелі.
Люди мимоволі зупинялися й задивлялися… і слухали. Його голос звучав чисто. Слова були величними й відважними, майже поетичними. У кожному слові відчувалася сила. Сам чоловік випромінював гідність і чистоту, майже недосяжні для людського розуміння.
Каравани сповільнялись і оточували чоловіка. Кожна душа напружувалась, аби почути, що скаже цей незнайомець.
І те, що ці пустельні мандрівники чули, резонувало з їхніми власними найглибшими почуттями. У той же час ці слова примушували кожного з них визнати свою провину. Все, що він говорив, позбавляло їх мужності. Те, що він пророкував, було неможливим, але те, чого він вимагав, – ще неймовірнішим. Іван не лише вимагав від своїх слухачів радикальних змін, але й вимагав їх негайно, прямо на тому ж місці.
Ніхто, вони були певні, не сприйме цього чоловіка всерйоз.
Ці каравани йшли далі, але приходили інші; й вони також зупинялися та слухали. І кожен з них, коли нарешті виходив з пустелі, ніс із собою звістку про божевільного або пророка, що проповідує в пустелі кожному, хто наважується зупинитись, щоб його почути.
«Чому він не йде в села, щоб проголошувати своє слово? Хіба він не знає, що всі шановані пророки проповідують на ринкових площах, де їх можуть почути люди? Чи цей немудрий думає, що люди підуть у те прокляте пекло, щоб почути його? Хто при здоровому глузді піде в пустелю по бездоріжжю і стоятиме там під палючим сонцем, щоб послухати вимоги, які ніхто не збирається виконувати? Він божевільний, їй-бо».
І все ж це сталося. Деякі каравани, повертаючись назад, розшукували пустельного пророка. Простий народ із селищ, розташованих на краю пустелі, вирушав послухати його. Шукаючі серця, спорожнілі душі, спраглі духом, що відчайдушно прагнули того, чого в них не було, насмілювалися принести свої беззмістовні життя в те не позначене на карті пустище, щоб знайти Пророка.
Спочатку лише одиниці чули його, але вони поверталися й розповідали друзям про те, що пережили. Чутки про цього дикуна розповсюдились по всій Юдеї та Галілеї.
Перші слухачі приходили до нього по одному чи по двоє, тоді почали приходити десятками і сотнями, а відтак – тисячами. Вони приходили пішки по розпечених пісках. Щодня їхнє число зростало. Деякі підприємливі люди почали невдовзі організовувати цілі каравани в пустелю з бажаючими почути цього чоловіка.
Усі вони слухали. Деякі плакали. Інші щиро падали на коліна. Багато хто кричав у весь голос, благаючи незаслуженого прощення. Інші схвально вигукували. Ніхто не глузував. Ані слова осуду не зійшло з жодних уст, принаймні серед простого люду.
Однак ті, хто ніколи не слухав його, хто жив у далекому місті Єрусалимі… вони судили його, засуджували і виносили вирок… не бачивши і не чувши його. Вердикт був простий. І відомий. Він виноситься кожному інакодумцю в усі часи: «У ньому – біс».
Кілька людей прийшло і сіло прямо біля його ніг. Їхня мета зрозуміла: вони хотіли бути учнями Івана. І так воно сталось.
Ця жменька учнів прийняла спосіб життя Івана і стала його постійними супутниками. Як і їхній вчитель, вони були суворими, похмурими і стриманими людьми. Так, як і він, вони несли у своїх серцях тягар гріхів Ізраїля. Ці люди приєднались до Івана в його титанічній справі – готувати дорогу для приходу Месії самого Бога.
Слухати Івана означало почути неочікуване, і кожного дня це було щось нове. Щодня Іван говорив, і щоразу він звертався до натовпу словами, яких люди ніколи ні від кого не чули. Його зухвалість та безстрашність в обговоренні будь-якого питання викликали благоговійний трепет у натовпу та учнів.
Одного особливо спекотного дня, коли натовпи людей, здавалося, простягались до горизонту, Іван вигукнув: «У день після суботи я піду на річку Йордан. Там я хреститиму в його водах тих, хто розкаявся у своєму способі життя. Я занурюватиму всіх, хто приготувався до пришестя Господа».
Саме в той день Іван отримав нове ім’я – ім’я, якому належало незабаром бути на устах в усього Ізраїля, адже відтоді він став відомий як Іван Хреститель.
