Іван знову зайняв своє місце серед ессенів, але не дозволив нікому всиновити його. Він жив сам. Щоб задовольнити власні мізерні потреби в їжі, воді та вбранні, він працював своїми руками.
Жодного разу за всі роки Іван навіть не торкнувся до вина. Його волосся, нестрижене від народження, відросло. Але тому що це було єдиним можливим джерелом гордості в його житті, він приділяв своєму довгому чорному, мов вороняче крило, волоссю мінімум уваги, не помічаючи його довжини і краси.
Багато часу в пустелі Іван проводив у молитві й пості – так багато, що його пальці інколи синіли і часом він був таким слабким, що ледь тримався на ногах. Часто він цілі дні і ночі проводив у безперервній молитві, майже нічого не роблячи для того, щоб захистити своє тіло від суворих стихій пустелі. Аскетичним був спосіб його життя; суворим став і його характер.
Минали роки, і Іван почав проводити час у мандрах пустелею. Люте сонце викоржавило його обличчя і проклало на ньому глибокі борозни. На момент досягнення зрілості син Захарії і Єлисавети вже виглядав набагато старшим за свій вік. Та для Івана такі речі були малою ціною за довгі мандрівки пустелею, яких він прагнув найбільше. Там він міг годинами безперервно проводити час наодинці з Богом. Виючий вітер, пекельна спека, палюче сонце і колючий пісок стали його найближчими товаришами.
До тридцяти років, коли, за традицією, праведники завершували підготовку і починали своє служіння, Іван став людиною, яка могла чути голос Бога у вітрі пустелі, бачити Його обличчя в сонці й відчувати Його присутність у піщаному вихорі. Він тепер став і загадкою, і легендою серед ессенів. Мало хто жив настільки відданим Богові життям, були певні ессени. Мало хто зрікався втіх щоденного життя, щоб не мати жодних перешкод у прагненні пізнати Господа. Для ессенів і навіть деяких кочових племен не залишалося сумнівів, що серед них зростає пророк. Пустеля давала народитись людині Божій.
Світ нечасто бачив таких людей, як Іван, відданість якого Богові була цілковитою – у його житті не було місця ні для чого, крім поклику промовляти від Божого імені. Він не знав, що таке сім’я, жив без розваг, без друзів, без спілкування. У нього ніколи не з’являлось думок про одруження, дім чи дітей. Усе в Івані було зосередженим на Бозі. Відданість Авраама, Мойсея, Іллі, Єлисея і Амоса бліднула в присутності цього цілеспрямованого одинака, єдиним другом і супутником якого був його Господь.
Ніколи раніше світ не бачив нікого схожого на Івана, і навряд чи побачить колись ще.
Одного вечора, коли той стояв на скелях з пісковика, що височіли над Мертвим морем, і дивився, як яскраве червоне сонце сідає за зубчастими схилами, до нього промовив голос із неба:
«Іване, сповнився час. Наблизилось те, до чого ти йшов усе своє життя. Іди. Проголошуй День Господній. Знижуй гори і пагорби; заповнюй долини; готуй Месії дорогу. Іди, Іване, вже. Не дивися ні праворуч, ні ліворуч. Нехай не буде нічого іншого у твоєму житті. Ніхто ніколи не ніс такої відповідальності, яку несеш ти цієї години. Сповіщай пришестя Господнє!»
