В опереті Штрауса «кажан» звучить нав’язливий рефрен: «За що, за що, о, Боже мій? За що, за що, о, Боже мій?» Навряд чи на творах такого легкого жанру можна побудувати надійне біблійне богослов’я. А ось побутове, народне уявлення про Божу дію в цьому світі подібні опуси відбивають цілком адекватно. Всякий раз, коли з кимось відбувається щось небажане, можна почути: «За що ж мені Бог це послав?!» Станься ж щось зовсім зловісне (епідемія, війна, цунамі, землетрус і т. п.), то це вже – божественне знамення, вселенська кара, не інакше.
Ті, що міркують так, мимоволі проводять аналогію з подіями Старого Завіту, коли пророки Божі провіщали Ізраїлю покарання за відступництво, і пророцтва незмінно збувалися. Хоча і ті пророцтва були цілком конкретні, і міра провини була чітко позначена, але в народному уявленні ці історії перетворяться в ідею певної «миттєвої карми»: скоїв щось не те – отримай ляпас, вчинив добре – отримай цукерочку.
Це – не певне нове явище. Ми неодноразово стикаємося з подібними помилками і в Біблії. Згадайте, наприклад, історію про те, як жив пророк Ілля у вдови в Сарепті Сидонській, і весь цей час не було в них ні в чому недоліку – борошно в діжі не закінчувалося, і масло в глеку не убувало. «Після цього занедужав син цієї жінки, господині дому, і хвороба його була така сильна, що не залишилося в ньому дихання. І сказала вона Іллі: що мені і тобі, чоловіче Божий? ти прийшов до мене нагадати гріхи мої й умертвити сина мого» (3Царств 17:17-18). Зростаючий син був єдиною надією самотньої жінки на підтримку в старості. І трагедію втрати майбутнього годувальника вона сприйняла як Божу кару за певні минулі гріхи.
А хіба в персонажів книги Іова – не те ж народне богослов’я «миттєвої карми?» Просто висновки з однієї і тієї ж ситуації вони роблять різні. Друзі Іова кажуть: «Ти неправедний, ось і страждаєш». А Іов заперечує: «Я праведний і страждаю. Значить, Бог несправедливий!» Але Бог – не торговий автомат, що видає товар згідно з кинутим жетоном.
Аналогічно, у Новому Завіті Ісус, «проходячи, побачив чоловіка, сліпого від народження. Ученики Його запитали в Нього: Учителю, хто згрішив, – він чи батьки його, що сліпим народився?» (Від Іоанна 9:1-2). І відповідь Господня ясна: ні він, ні батьки його тут ні до чого.
Чи – ще одна бесіда. Знову – про те саме: «У той час деякі прийшли і розповіли про галилеян, кров яких Пилат змішав з жертвами їхніми. У відповідь Ісус сказав їм: чи думаєте ви, що ці галилеяни були грішніші за всіх галилеян, що так постраждали? Ні, кажу вам; але, якщо не покаєтесь, усі так само загинете. Або думаєте, що ті вісімнадцять, на яких упала башта Силоамська і побила їх, були винні більше за всіх, що живуть в Єрусалимі? Ні, кажу вам; але, якщо не покаєтесь, усі так само загинете» (Від Луки 13:1-5).
Тільки уявіть: люди йшли далеким шляхом з Галилеї, вели своїх овечок як дар Всевишньому. Але до їх приходу в Єрусалим у місті почалися якісь хвилювання, Пилат вислав солдатів для жорсткого утихомирення безладів, і паломники, які нічого не підозрювали, «потрапили під роздачу» – у живих не залишилося ні людей, ні тварин. Окрім загального шоку це створило ще і безвихідну ситуацію відносно того, що ж робити з тілами. Не ховати ж людей з кров’ю тварин, і не спалювати ж тварин з людською кров’ю! За що ним така страшна смерть?..
Відповідно, силоамське джерело було основою міського водопостачання ще з часів євусеїв, і тому завжди було захищене оборонними спорудами. З часом цар Єзекія пробив тунель, що веде воду джерела в місто. Але купальня зі свіжою водою як і раніше привертала безліч містян. І, як бачимо, ще на слуху був випадок, коли при обваленні старої конструкції загинуло відразу вісімнадцять людей. Але, каже Ісус, вони були анітрохи не винні за інших жителів Єрусалима.
Страждання в цьому світі неминучі. Вони – не лише результат того, що цей світ пропащий, але і нагадування, що ми – немісцеві. Ми тут – мандрівники і прибульці. І тому страждаємо удвічі – як разом зі світом, так і від самого світу, якому ми – чужаки! Жодних додаткових умов для цього не потрібно: «Не відхилилося від Тебе серце наше, і кроки наші не зійшли з дороги Твоєї, коли Ти смирив нас у землі злостраждань і тінню смерти покрив нас. Бо якби ми забули ім’я Бога нашого і простягнули руки свої до бога чужого, то чи не покарав би нас Бог? Бо Він знає таємниці серця. Але за Тебе, Господи, вбивають нас кожен день, ми стали як вівці, що призначені на заколення» (Пс. 43:19-23).
Іов, зазнаючи незаслужені страждання, стояв перед великою загадкою, волаючи до Бога: «Немає між нами посередника, який поклав би руку свою на обох нас» (Іов 9:33).
Він ще тільки чекав прийдешнього Визволителя, і тому мучився сумнівами: «Коли помре людина, то чи буде вона знову жити?» (Іов 14:14) Але ми з вами знаємо продовження. Знаємо, Хто Він – цей Посередник, Первісток, повсталий з мертвих. І тому будь-які страждання нам належить бачити виключно у світлі вже доконаного факту: Христос воскрес! Перемога вже здобута!
Отже і у випадку із сином вдови, і із сліпонародженим, і з тими галилеянами або ж із загиблими при руйнуванні Силоамської вежі, правильним питанням буде не «за що?», а «для чого?». Як все те, що відбувається в цьому світі, повному стражданнями, смертю і хворобами, може бути використане заради Божої слави, щоб через нас, Його присутність у цьому світі, з’явилися справи Божі?
Те, що з цим світом щось не так – очевидно. Інтернет пістрявить точними і безапеляційними заявами, що усі ці епідемії, війни, катастрофи, пожежі, повені та інші напасті – не що інше, як знамення близького кінця. Але Сам Христос сказав, що не дня того, не години не знає ніхто. Отже якщо хто і називає якийсь конкретний день або годину, ми можемо з абсолютною упевненістю сказати: це – не та година і не той день!
Питання знамень Другого пришестя хвилювало безпосередніх учнів Ісуса не в меншій мірі, ніж наших сучасників. І що ж Господь відповів їм на це? «Глядіть, не жахайтесь, бо належить усьому тому бути, та це ще не кінець» (Мф. 24:6). Саме так: усьому цьому належить бути, і це – зовсім не знамення! Що ж тоді буде власне знаменням? «З’явиться знамення Сина Людського на небі; і заплачуть всі племена земні і побачать Сина Людського, Який гряде на хмарах небесних з силою і славою великою» (Мф. 24:30). Єдине знамення Його пришестя – це Він Сам! Як побачите Його, прийдешнього в славі, так і зрозумієте: ось воно!
Бог не змінює тактику. Він не влаштовує несамовитих вистав, від яких у глядачів перехоплювало б дух. Він каже – Він робить! Що відповів Він свого часу Мойсеєві, що вимагав знамення прийдешнього виходу? «Ось тобі знамення, що Я послав тебе: коли ти виведеш народ Мій з Єгипту, ви завершите служіння Богу на цій горі» (Вих. 3:12). Як виведеш народ, як приведеш його сюди – це і буде тобі знаменням, що ти його вивів.
Господь із засудженням ставився до будь-яких спроб заручитися «завдатком» сакрального знання про Нього: «Рід цей лукавий – він знамення шукає, і знамення не дасться йому, крім знамення Іони пророка. Бо як Іона був знаменням ниневитянам, так буде і Син Людський родові цьому» (Від Луки 11:29-30). Як Іона вийшов живим з риб’ячої утроби, і це стало знаменням його пришестя для жителів Ниневії, так і Ісус вийшов живим з гробниці. І це – знамення на усі віки! Іншого не буде! Він Сам і є єдине і справжнє знамення!
«Духовних панікерів», готових розрізняти містичні знаки і ознаки в будь-яких катаклізмах, вистачало завжди, так само як і всіляких проявів їх діяльності – від страхітливих проповідей на вулицях до масових самогубств. Але як реагували на драматичні події учні Христові? Замість того щоб сіяти паніку або впадати в смуток, вони завжди дивилися: що можна зробити, щоб явити в цих обставинах любов Христову? Як і кому допомогти?
Вже в історії ранньої церкви ми читаємо, як «у ті дні прийшли з Єрусалима до Антиохії пророки. І один з них, на ім’я Агав, уставши, провістив Духом, що по всьому світу буде великий голод, що й сталося за кесаря Клавдія. Тоді ученики ухвалили, щоб кожний‚ хто що мав‚ послав допомогу браттям, які живуть у Юдеї, що й зробили, пославши зібране до пресвітерів через Варнаву і Савла» (Діяння 11:27-30). Згідно з історичними свідченнями, за правління Клавдія (41-54 рр.) голод наставав у східних провінціях неодноразово. Як же чинить Антиохійська церква? Вона не починає міркувати, за які такі гріхи Бог послав ці випробування, і чи не ознака це найближчого кінця. Учні ставлять три конкретні питання: хто від цього найбільше постраждає? Як ми можемо допомогти? І хто безпосередньо цим займеться? У результаті вони посилають Савла і Варнаву з гуманітарною місією в Єрусалимську Церкву. Адже та, не маючи постійних джерел доходу, постраждає найбільше.
