У вас колись бувало таке відчуття: коли здається, що те, що відбувається, – маячний сон? Що це відбувається не з вами. Будь то через раптову хворобу, тяжку втрату, зруйновані стосунки, втрату роботи або працездатності, через сімейну кризу, через карантин. Коли враження таке, ніби реальне життя заклинило, як плівку в старій відеокасеті, і варто відмотати її трохи назад, туди, де усе було спокійно і звично, – як усе піде по старому. Але так не буває. Життя не припускає зворотного перемотування.
Криза – не життя, поставлене на паузу, а можливість для переосмислення самого життя. Бо закінчення будь-якої кризи – це не повернення назад, а новий старт. І нам слід підготувати себе до нього належним чином.
Як же правильно проходити періоди, коли здається, що «касету» заклинило? Історію про це ми знаходимо в Старому Завіті – у п’ятому розділі Четвертої Книги Царств (2-ї Царів).
Правою рукою сирійського царя, наймогутнішого з правителів тієї епохи, був воєначальник, що здобув ратними перемогами славу своєму панові. Звали його Неєман. Неєман «був великою людиною у господаря свого і шанованою» (5:1). Його стараннями Сирія підкорила усі найближчі царства, включаючи Ізраїль. Інфраструктура васальних провінцій була зруйнована, і в кожній був поставлений намісник для контролю. А регулярно здійснюючі набіги сирійські загони не лише продовжували грабувати завойовані землі, але і відводили усіх, кого побажають, у рабство.
«Сиріяни одного разу пішли загонами і взяли в полон із землі Ізраїльської маленьку дівчинку, і вона служила дружині Неємановій» (5:2). Дівчинка несподівано позбулася сім’ї, рідного дому і усього, що їй було дорогим, вона виявилася рабинею в чужій країні. Усі її мрії – про прекрасну любов, про радісне весілля, про сімейний затишок, про дитячі обійми, про щасливу старість в оточенні онуків – усе рухнуло. «Касету» заклинило. Життя зупинилося.
Але от одного разу, знімаючи обладунки, Неєман помітив у себе на шкірі білу плямочку. Спочатку він не звернув на неї особливої уваги – така дрібниця на грубому і вкритому шрамами торсі воїна! Але пляма продовжувала рости, а через певний час шкіра перестала відчувати дотики, втратила чутливість. Це була проказа. Воднораз усе, чим жив полководець, залишилося в минулому. І славні походи, і блискучі бенкети, і почесне місце праворуч від правителя на урочистих прийомах, і ваблячий затишок домівки. «Касету» заклинило. Як Неєману хотілося б заснути і, прокинувшись дізнатися, що це був лише страхітливий сон!
Так чи інакше, дівчинка, чийого імені ми навіть не знаємо, помітила, як засмучена її пані, і таким чином дізналася про проблему свого хазяїна. «І сказала вона господині своїй: о, якби господар мій побував у пророка, який у Самарії, то він зняв би з нього проказу його!» (5:3). Неєман отримав пораду. Але чи стане він слухати чужу пораду?.. Тим більше – пораду рабині!.. Усе залежить від того, наскільки реальне його бажання змін.
Отже, перший урок, який ми можемо отримати з цієї історії. Зміни починаються з визнання нужди в змінах. Якщо ти не чекаєш змін, то вони не стануться. Якщо ти погодишся з тим, що життя просто заклинило, то і мінятися в ньому нічого не буде.
Другий урок: у першу чергу треба прислухатися до тих, хто знає Бога. Тим, хто буде для вас Його голосом, як ця дівчинка для свого хазяїна.
«І пішов Неєман і передав це господарю своєму, говорячи: так і так говорить дівчинка, що із землі Ізраїльської. І сказав цар Сирійський: піди, сходи, а я надішлю лист до царя Ізраїльського». Але Неєман – не жебрак, щоб йти з порожніми руками! Щоб розплатитися за послугу, він «взяв із собою десять талантів срібла і шість тисяч сиклів золота» (5:4-5) – у цілому 400 кілограмів дорогоцінних металів. «І приніс лист цареві Ізраїльському, в якому було сказано: разом з листом цим, ось, я посилаю до тебе Неємана, слугу мого, щоб ти зняв з його проказу його» (5:5-6).
Як це звучало для адресата? Ну, уявіть таку ситуацію: у 1943 році німецький воєначальник Вільгельм Кейтель раптом захворює на невиліковну хворобу. Кращі лікарі Рейху не в силах чимось допомогти. І тоді Гітлер відправляє його у Віші з листом до маршала Петена, доручаючи вилікувати свого полководця. Петен прекрасно пам’ятає, що сталося з усіма керівниками Франції, що не розділяли ідею колаборації. Одні були знищені на місці. Другим, як Де Голлю, вироки були ухвалені заочно. Загалом, нічого доброго за відмову виконати нездійсненне його не чекало. Це була пастка, безвихідь, кінець. Касета, що заклинила.
«Цар Ізраїльський, прочитавши лист, роздер одяг свій і сказав: хіба я Бог, щоб умертвляти й оживляти, що він посилає до мене, щоб я зняв з людини проказу її? ось, тепер знайте і дивіться, що він шукає приводу ворогувати проти мене» (5:7). І тут цареві доставили звісточку від Єлисея, людини Божої: «Я чув, ваше величносте, у вас проблеми? Відправляйте до мене, розберуся». Тепер настала черга царя вирішувати – чи прийняти допомогу від цієї незручної людини.
Урок третій: не соромтеся звертатися за допомогою. Для багатьох найскладніше у випробуваннях – здолати власну гординю; визнати, що не в змозі впоратися самостійно. Якою б не була причина: сімейна криза, залежність, невиліковна хвороба – частенько саме гординя заважає зробити крок, що відділяє усвідомлення проблеми від початку її вирішення.
І ось Неєман разом з усією своєю кавалькадою і вантажем дорогоцінних металів попрямував від царського палацу до халупи пророка. «І прибув Неєман на конях своїх і на колісниці своїй, і зупинився біля входу в дім Єлисєїв». Але той навіть не спромігся вийти на зустріч VІP-гостю! «І вислав до нього Єлисей слугу сказати: піди, омийся сім разів у Йордані, й оновиться тіло твоє у тебе, і будеш чистий. І розгнівався Неєман, і пішов, і сказав: ось, я думав, що він вийде, стане і закличе ім’я Господа Бога свого, і покладе руку свою на те місце і зніме проказу… І повернувся і відійшов у гніві» (5:9-12).
І це – четвертий урок. Частенько нашому слідуванню за Господом заважає упереджене уявлення про те, як саме Бог має діяти. Ми визнаємо, що Бог здатен втрутитися в ситуацію, але при цьому вважаємо, що маємо право самі вирішувати, як саме Він має це зробити. Неєман відмовляється виконати те, що занадто просто, що дісталося безкоштовно і що міг би на його місці зробити будь-хто. Адже він – не будь-хто! Він – не хто завгодно! У нього усе має бути інакше.
Саме таке ставлення частенько заважає нам знайти вихід з кризи. Нам відомий рецепт, що допомагає іншим, але я – не такий як усі! Я – особливий! І в мене все має бути по-іншому, по-особливому! Не для мене – довірлива бесіда з пастором або похід до лікаря. А раптом вони виявлять щось, через що доведеться зізнаватися в чомусь, у чому не збирався?.. І в групу анонімних алкоголіків не піду. Сам, чи що не впораюся? У мене свій, унікальний шлях!
П’ятий урок: нерідко на шляху змін стоїть почуття власної значущості. В очікуванні особливого ми не приймаємо очевидного.
І ось, Неєман знову отримує непрошену пораду. І знову – від рабів (схоже, перспектива тягнути увесь багаж за розгніваним хазяїном назад у Сирію їх не особливо радувала): «Батьку мій, якби що-небудь важливе сказав тобі пророк, то чи не зробив би ти?» (5:13). Сказав би, приміром, що ще тонна металів потрібна – не організував би ти доставку? Зажадав би він двадцять тисяч миль пройти – ти не пройшов би? Адже ти вже стільки зробив! Спробуй цю дрібницю – від тебе ж не убуде!
«І пішов він і занурився в Йордані сім разів, за словом чоловіка Божого, й оновилося тіло його, як тіло малої дитини, і очистився. І повернувся до чоловіка Божого він і всі, хто супроводжував його, і прийшов, і став перед ним, і сказав: ось, я пізнав, що на всій землі немає Бога, як тільки в Ізраїля» (5:14-15). Ну, а тепер – про справу. Як там з цим вашим Богом розрахунки вести, я не в курсі, а в боргу мені залишатися не пристало. Отже ти будеш за Нього. «Прийми дар від раба твого» (5:15).
Це шостий урок: гординя не дозволяє прийняти щось даром – вона вимагає розрахунку. Всевишній же діє виключно по благодаті.
«Покайтеся, і нехай охреститься кожен із вас в ім’я Ісуса Христа на відпущення гріхів; і приймете дар Святого Духа», – проголосив Господь через апостола в день П’ятдесятниці (Діяння 2:38). «Отже, ті, які охоче прийняли слово його, охрестилися; і приєдналося того дня близько трьох тисяч душ. Вони ж постійно перебували в ученні апостолів, і в єднанні та переломленні хліба, і в молитвах» (2:41-42). Але як часто доводиться стикатися з такими міркуваннями: ось, я дізнався, що на усій землі немає іншого Бога, і готовий покаятися. Справа потрібна, важлива і зрозуміла. Але що таке хрещення? Поринути у воду? Це будь-хто зможе. От якби Бог зажадав від мене чогось великого, то я б, звичайно, це зробив – у боргу б не залишився.
Бог не стане вимагати від нас чогось великого. Він взагалі нічого вимагати не стане. Спасіння – дар благодаті. Від нас очікується лише залишатися вірними Йому. «Вірний у малому і у великому вірний; а неправедний у малому, неправедний і у великому» (Від Луки 16:10). Хрещення – лише перший крок на шляху вірності. Але не роблячи цю дрібницю, ми так і не виходимо в дорогу до свого великого призначення. Ставимо на паузу «касету», навіть не підозрюючи, які захоплюючі пригоди чекають на нас далі. «Сила Моя виявляється в немочі», – попереджає нас Господь-Ревнитель (2Кор. 12:9). Не покладаєтеся на Мою силу? Що ж, продовжуйте сподіватися на власні потуги.
Сила (грецькою – дюнаміс) – це те, на що людина сподівалася із самого моменту гріхопадіння. У кого сила – того і право. Якщо найперші відомі нам слова людини були нехитрим, але захопленим гімном тому, кого любиш (Буття 2:23), то другий гімн, що дійшов до нас, – гордовитий гімн зброї, що дає неперевершену силу і владу над іншими (4:22-24). Упродовж усієї історії люди розвивали і розробляли усе нові і нові типи і засоби озброєнь для примусу, підпорядкування і поневолення, щоб накопичувати ще більше сили, підкорюючи навколишні народи. Яке ж це, виявившись на самій вершині піраміди людських сил, виявити, що усе, що треба для спасіння – виявити неміч і лише поринути у водойму!..
Відомий шведський учений, філантроп і пацифіст XІX ст. Альфред Нобель задався метою створити зброю такої сили, щоб всяке застосування зброї виявилося б безглуздим, бо вело б до взаємнознищення супротивників. Свій винахід він так і назвав – динаміт (усе від того ж грецького дюнаміс – «сила»). А через 21 рік, розкривши газету, винахідник побачив у ній зловісний некролог: «Торговець смертю мертвий». І говорилося це про нього. Причому – як про аморальну людину, що нажила гігантський статок на крові і стражданнях сотень тисяч жертв. Некролог був опублікований помилково. На лікуванні в Каннах помер старший брат Альфреда, Людвіг. Але прочитане змусило ученого здригнутися. Він раптом побачив, як саме згадуватимуть про нього нащадки. Касету заїло, і назад її було вже не відмотати.
І тоді учений заповідав усі свої активи на створення фонду для виплати премій «Тим, хто впродовж попереднього року приніс найбільшу користь людству» у сферах фізики, хімії, медицини, а також «створив найбільш значний літературний твір, що відбиває людські ідеали» і «тому, хто внесе вагомий внесок в об’єднання народів, знищення рабства, зниження чисельності існуючих армій і сприянню мирної домовленості». Альфред приніс усе, що цінував, у жертву заради блага тих, хто прийде за ним. Це було не зворотне перемотування, а новий старт.
Коли світ навколо рушиться; коли розум відмовляється вірити в те, що відбувається; коли здається, що усе заклинило остаточно – не шукайте на пульті свого життя кнопку зворотного перемотування: її там немає. Просто віддайте пульт Тому, у чиїх руках він і має знаходитися. Вручіть Йому усю свою неміч. І тоді ви дізнаєтеся, що таке справжній дюнаміс – дійсно непереборна сила, якій ніяка інша не зможе протистояти.
«Я молюся, щоб за багатством Своєї слави Він Духом Своїм наділив вас внутрішньою силою [дюнаміс]… Тому, Чия сила [дюнаміс] діє в нас і Хто може зробити значно більше за те, про що ми просимо або навіть про що подумуємо» (див. Еф. 3:16,20).
